Розділ 27. Просто здалося?

Розділ 27. Просто здалося?

— А... та дівчина... та вагітна рабиня, — голос жінки затремтів на мить чи то від презирства, чи то від ненависті. — Що робитимемо з нею? Вона носить його дитину…

— Ох, вона мене дратує. Її присутність трохи зайва. Проте поки що я вирішив не чіпати цю чужинку. Але якщо хтось спробує використати її як повернення до старої династії, наприклад, вона стане протеже того ж самого Верховного Жерця, то тоді доведеться прибрати і її. Але спершу все-таки король. Будемо все робити поступово і послідовно. 

— Отже, завтра. Поля Скорботи. Під час Хвали на полях…

Тут раптом із-за дверей почувся якийсь шум, неначе хтось почав рухатися, підвівся на ноги й відсунув стілець. Марія відскочила від дверей, рвонула за ріг коридору і побігла так швидко, як тільки могла. Серце вилітало з грудей, і невідомо було, чи то від швидкого бігу, чи то від тієї кошмарної інформації, яку вона ненароком підслухала… Вона втікала коридорами, наче крізь жахливий сон, у якому ноги стають важкими, тіло неповоротким, і ти шукаєш вихід, а його все немає й немає…

І коли дівчина раптом зіткнулася на черговому повороті з якоюсь людиною, то страшно закричала, залементувала відразу, перелякавши навіть охоронця, який якраз робив нічний обхід королівського палацу. Його сильна рука схопила її за лікоть, він упізнав наречену-рабиню Марію, яку всі вже тут знали в обличчя, бо родимка на щоці була знаком, що одразу запам'ятовувався. Рушник, яким вона обмотала голову, сповз на шию, тому не впізнати дівчину було неможливо. Тут підоспів його напарник, і вони удвох повели дівчину назад у Каплицю Зцілення, звідки, як зрозуміли, Марія втекла. 

Охоронці були обоє високі й мовчазні, навіть беземоційні, з однаковими обличчями, схованими в тіні шоломів. Дівчина, побачивши їх, перестала кричати. Натомість благально попросила:  

— Відведіть мене до Його Величності! Я… Я прошу аудієнції в короля! Ось просто зараз! Вночі! Мені дуже треба з ним поговорити! Будь ласка! Я маю сказати йому щось дуже важливе, і це не може чекати ранку! Надзвичайно важливе!

Але охоронці не реагували і не говорили жодного слова. Мовчки вели її коридорами, а потім Марія побачила, знайомі двері цілительної кімнати. Її завели туди, і двері зачинились за її спиною із глухим звуком. Марія залишилася одна. Смикнула двері, але цього разу вони виявилися замкненими, і це було так образливо, що вона мало не заплакала. Знову відчула себе самотньою, покинутою, нікому не потрібною...

Але й розпач накрив її новою хвилею. Невже вона не зможе запобігти смерті? Хай і смерті людини, яку вона ненавидить і боїться? Не можна, щоб людей вбивали! Навіть якщо це ненависний король! Вона підбігла до дверей і почала стукати несамовито, кулаками, долонями. Марія навіть закричала, не стримуючи сліз:

— Ви не розумієте! Я мушу сказати це йому! Там змова! Там смерть! Його смерть!

Але відповіддю їй була тиша. Вона перестала стукати, бо вже повідбивала собі всі долоні, і знеможено вперлася лобом у двері. Нічого не вийшло. Він помре, і їй ніхто не повірить потім. Та її й за людину тут не вважають! Ще потім і звинуватять у причетності до злочину!

Марія хапнула повітря, і вирішила гупати в ці кляті двері всю ніч, аж поки її не відведуть до короля. І в той самий момент, коли вона знову підвела кулачки і стукнула з усієї сили у двері, вони зненацька відчинилися. Дівчина не встигла втримати рівновагу, її повело за інерцією, ноги втратили опору, і вона впала вперед, просто у чиїсь обійми.

Міцні руки враз підхопили її, і Марія завмерла, опинившись обличчям до грудей чоловіка, притиснута до цупкої тканини камзола і до твердого мускулистого тіла під ним. Ніздрі залоскотав знайомий пряний запах, і Марія зрозуміла, що знаходиться в обіймах короля Рідана. Вона почула навіть його серцебиття, і її серце також затріпотіло в унісон, забилося прискорено й полохливо.

Він повинен був її одразу відштовхнути, відхилити від себе, але… не зробив цього. Король затримав дівчину в обіймах довше, ніж мусив би. Марії здалося, що він її не підтримує, щоб не впала, а пригортає до себе, обіймає, і це було так дивно й незвично, що вона затихла в його обіймах, наче впіймана пташка. Так вони стояли кілька митей, і ці миті чомусь здавалися дівчині вічністю… Їй хотілося відштовхнути чоловіка, накричати, обуритися, але… вона чомусь цього не робила.

А потім вона почула його голос, сповнений хрипкими дивними нотками, повний стриманої чи то люті, чи то зовсім незрозумілого і невідомого почуття:

— Ти… ти хотіла мене бачити? - спитав хрипко король і все-таки відхилив Марію від себе.

— Так, — прошепотіла вона, відступивши трохи від чоловіка й дивлячись вгору, в його очі, від яких раніше в неї мороз проходив по спині від жаху, але зараз… Чомусь зараз дивним чином ці очі дивились на неї не так, як раніше. Без ненависті й зневаги. Можливо, вона помітила в погляді короля розгубленість? Чи їй просто здалося?