Розділ 28. Голоси за дверима

Розділ 28. Голоси за дверима

Уперше, відколи вона потрапила до цього місця, з’явився шанс роздивитися королівський палац. Надворі була ніч, всі спали. Та й тіло наче слухалося, голова майже не паморочилася, очі бачили чітко.

Марія повернулася до кімнати і взяла до рук тонкий рушник, що висів на спинці стільця, підійшла до дзеркала, яке висіло у кутку цілительської кімнати, і поглянула на себе. Обличчя було блідим, але погляд став рішучий і впевнений. “Краще зробити, аніж не зробити!” — подумала вона.

Дівчина обмотала рушник навколо голови, закривши максимально щоки і лоб, залишивши відкритими тільки очі. Якщо її хтось побачить — може, й не впізнає. Ну, принаймні, не зразу впізнають, бо якщо помітять пляму на щоці, то тоді точно її буде викрито…

Вона підійшла до дверей. Прислухалась. Тиша. Серце калатало, як у сполоханої пташки.

Те, що двері виявилися незамкнені й біля них не було ані охоронців, ані слуг, ані жодних інших спостерігачів, порадувало. Усе виглядало, чесно кажучи, як пастка. Або… як подарунок долі.

Марія вийшла з кімнати, тихо причинила за собою двері й повільно попрямувала ліворуч по коридору. Кам’яні стіни коридору були високі, плавно переходили в стелю й вигиналися над головою арками, що губилися в напівтемряві. Лише де-не-де світилися крихітні світильники. Марія йшла повільно, намагаючись запам’ятовувати повороти, щоб, якщо буде потрібно, повернутися швидко назад. Спершу це їй вдавалося, а от далі дівчина почала втрачати орієнтацію, бо коридорів, залів і дверей було надто багато. Королівський палац виявився приблизно таким, яким вона його собі й уявляла.

Він був величезним і мовчазним. І, як не дивно, дівчина не зустріла жодної людини. Очевидно, всі мешканці палацу знаходилися у своїх покоях і спали. Коридори розгалужувалися, наче лабіринти, вели в темні арки або в широчезні холодні зали, де гуляли протяги. Уздовж стін у деяких залах стояли високі дзеркала у сріблястих рамах, і в їхньому тьмяному відблиску можна було розгледіти тіні від власного руху… чи, можливо, щось інше. Підлога лягала під ноги то білим мармуром, то темним гранітом. Місцями вона була вкрита товстими килимами, на яких вишуканими візерунками перепліталися химерні квіти й тварини. Стеля ж здіймалася так високо, що дрібні світильники здавалися зірками, загубленими в небі, а якісь дивні ланцюги, схожі на різдвяні гірлянди, і здоровенні, затягнуті інколи мереживом павутини, люстри губилися в темряві.

З темних стін у деяких залах дивилися на Марію портрети людей і інших, не знайомих їй істот: суворі обличчя з важкими коронами, страшні морди з вибалушеними очима… І погляди з цих портретів дівчина, здавалося, відчувала фізично, вони ніби відслідковували кожен її крок. Інколи Марії вчувався тихий шум: чи то дзвеніли ланцюги під стелею, чи то десь далеко відлунювали кроки невидимих їй охоронців. Дівчина зрозуміла, що забрела в ту частину палацу, де майже ніхто не жив. На це вказував товстий шар пилу під ногами й павутина в кутках коридорів та залів.

Вона вже не орієнтувалася, де перебуває, мабуть, остаточно заблукала. І коли за одним із поворотів чергового коридору помітила трохи прочинені двері, з яких линуло світло, то зупинилась, як вкопана, не вірячи своїм очам. І звідти навіть лунав голос! Жіночий, трохи хриплуватий і владний. А відповідав йому інший, чоловічий, різкий і навіть, як здалося Марії, глузливий.

Дівчина завмерла, підкралася навшпиньках ближче до дверей і притиснулася до стіни, почала слухати.

— …Отже, завтра опівдні. Під час Хвали на полях. Всі будуть дивитися на жерця, і ніхто не дивитиметься на трибуни… Вже чекаю з нетерпінням, — жінка промовила це із затаєним очікуванням і тріумфом.

— Я вже наказав своїм людям, які будуть серед натовпу, готуватися, — відповів чоловік. — Вони будуть там під виглядом розносників солодощів та напоїв. Двоє з них матимуть магічний пил у переносних ручних прилавках. Знаєш, вони такі невеликі, у вигляді дощок на ременях? Їх одягають на шию, в потім ходять у натовпі й пропонують купити що-небудь. Один матиме особливі трави під рукою, щоб розпорошити їх у визначений час. Це затуманить зір охоронцям біля снопа, де стоятиме король. Усі будуть дезорієнтовані. І в цей момент…

— ...Ти вистрелиш, — жінка засміялася тихо. — Сподіваюся, ти поцілиш йому в саме серце!

— Не я, — заперечив чоловік. — Я не настільки дурний, щоб підставлятися. Стріла буде отруєна, але полетить із рук найманця. Я йому добре заплатив. Він буде основним стрілком. Після замаху почнеться хаос, і тоді ідентичну зброю ми легко підкинемо одному із вельмож, якого всі вважатимуть фанатиком. Король повинен померти, але ми з тобою не потрапимо під підозру.

— А якщо він виживе? Якщо магія жерця його захистить?

— Не виживе, — впевнено промовив чоловік. — У вині буде ще один дарунок від нас. Навіть якщо стріла виявиться не смертельна, то отрута із вина повинна подіяти трохи пізніше. Вона буде в тому ритуальному вині для тосту, яке йому вручить сама Аграрва. Хіба ти не знала? Вона попросила, щоб честь вручення келиха доручили саме їй.

— І ти довіряєш цій жінці?

— Гм. Вона не знатиме про отруту. І Аграрва — його коханка. Принаймні, була. І дуже хоче бути королевою, про це знає весь королівський двір. Коли Рідан почне вмирати від отрути, то її запідозрять першою. Це для нас вигідно. Але навіть якщо передумає, або їй не довірять цю місію, то нам байдуже, бо келих уже оброблено отрутою… Хто б не зробив це, він буде першим підозрюваним…