Розділ 20. Ляпас

Розділ 20. Ляпас

Король Рідан, стрункий, високий, вродливий, вирізнявся серед вельмож, хоча одягнений був у звичайний одяг, без будь-яких знаків, що підкреслювали його статус. 

— О, погляньте, — промовив король Рідан глумливо, звертаючись, очевидно, до придворних, неначе продовжуючи розмову, в яку нині “зайшла”, раптово з'явившись, Марія. Його голос долинув до Марії, він її мов холодним вітром обвіяв, — ось i вона, та сама дівчина, яку хтось мав необачність допустити до ритуального каменя! Рабиня, смішна у своїй показній гордості! Ти наважуєшся дивитися мені прямо в очі? — раптом стишив він голос і просичав, наче змій. — Ти не маєш права дихати тим самим повітрям, що й ми, мусиш повернутися до свого хазяїна, від якого ти, напевно, й вагітна! Не знаю, як вдалося такій страшній рабині запалити вогонь магічного каменю, але це явно відьомство! Тебе слід спалити на вогнищі!

Він змiряв Марiю довгим, принизливим поглядом i додав з гидливою посмiшкою:

— А ця твоя славнозвiсна родимка! Напевно, при дворі немає людини, яка б її не гидувалася. Справжня прикраса, нічого не скажеш. З нею ти виглядаєш, як селянська дiвка, що вперше вибралася на ярмарок i думає, що стала королевою. Я б на мiсцi твого дзеркала вiд сорому трiснув. Хто тобi сказав, що ти гарна? Хто дав тобi право тримати голову високо, коли твоє обличчя самі боги відмiтили спеціально, щоб всi бачили, що ти зайва в цьому свiтi?

Марія стояла рiвно, не моргала, не вiдводила погляду, лише пальцi її правої руки поволi зiмкнулись у кулак. Кожне слово короля било її, неначе батогом. І в тiй отруйнiй посмiшцi, що кривила його губи, дівчина бачила щось огидне, навіть слабке, безповоротно гниле, яке зовсім не личило королю…

“Навіщо він принижує мене? Якось незвично і нелогічно він себе веде! — думала Марія, закипаючи від гніву. — Образив мене, що вже й так нікуди! Але я не терпітиму! Не цього разу! Найкращий захист — це напад! Я мушу захищати себе! Бачу, що цей світ розуміє лише силу!”.

Ляпас пролунав чiтко й гучно, мов пострiл, а її рука, випростана й упевнена, залишила червоний слiд на щоці короля Рідана. І так сталося, що це був знак не лише як відповідь на образи, а й свідчення сили, яку вона щойно знайшла в собi…

— Я не дозволю себе принижувати! — промовила вона чітко. — Досить. Я не рабиня! І ти це знаєш! І я справді вагітна від тебе, бо добре пам'ятаю ті ночі, які здавалися сном! Ти теж це пам'ятаєш, не лукав із собою, Рідане! Ти можеш зробити зі мною все, що завгодно, але не зробив цього досі! Бо ти вже знаєш, що це твоя дитина! 

Здавалося, тиша, що запанувала пiсля цього, була абсолютною. Навiть птахи на гiлках притихли, бо всi вiдчули, що в цю мить щось змiнилося…

Король мовчав, щелепи його були напружено стиснуті, а очі все ще палали холодною зневагою, проте до них додалася лють і ненависть. І ще щось дивне, чому важко було знайти назву. Марія побачила, як його рука, спочатку повільно, потім різко зрушила з місця, готова "віддячити" сторицею, а тіло чоловіка подалося вперед. Король був готовий вдарити Марію у відповідь, він вже розмахнувся, щоб зробити це...

Дівчина не встигла навіть злякатися, можливо, могла б ухилитися, але не зробила цього, бо, чесно кажучи, всієї її сміливості вистачило тільки на ляпас та гнівні слова, а потім вона відчула раптом, що ось-ось зомліє. І коли король зробив рух, щоб, напевно, вдарити Марію, показати їй її місце, тоді просто між нею й королем, без жодного звуку й без найменшої поспішності, постав Верховний Жрець.

Він з'явився, неначе з повітря, зупинився так близько між ними, що рух правиці короля перервався сам собою. Рідан стиснув у кулак пальці, що не дістали до обличчя Марії, і повільно, дуже повільно опустив руку, а жрець, не озираючись, бо стояв обличчям до дівчини, сказав дуже спокійно й тихо:

— Зупинися, Рідане, щоб потім не пожалкував і не розкаявся!