Розділ 17. Фрела

Розділ 17. Фрела

— Моя тітка вас уже добряче напружує, правда? Напевно, весь час мовчить, підтискає губи і несхвально змірює поглядом, — розсміялася Фрела. — Звичайно, адже на вас зараз така сукня, що порушує всі норми пристойності. Напевно, не варто виходити у такому одязі з кімнати.

Дівчина поставила тацю з їжею на стіл і, схопивши ганчірку, яка лежала біля глечика з водою, почала протирати пил на всіх поверхнях, які бачила.

Марія знизала плечима.

— Так. Ваша тітка дуже мовчазна. А щодо одягу, то такий носять у моєму світі. Напевно, ви знаєте, що я не звідси. І що я, чесно кажучи, зовсім не рабиня, але всі чомусь вважають навпаки.

— О, тітка Гербена така завжди! — Фрела засміялась. — Вона з моїм батьком не розмовляла двадцять років! І лише тому, що він колись сказав їй щось наперекір. А тут ви, та ще й у такій епатажній сукні, та ще й дівчина, яку обговорює весь двір, і майже всі не схвалюють вашу присутність тут. Сам король глузливо відгукується про вас інколи, коли заходить мова…

Дівчина пересувалася по кімнаті легко, рішуче, по-господарськи, при цьому не втрачаючи ані краплі доброзичливості. І щось у її погляді та щирій розмові змусило Марію зітхнути вперше за ці дні з полегшенням. Нарешті вона побачила поруч із собою справді живу і щиру людину, з якою можна було просто поговорити. Адже перебуваючи тут на самоті, вона вже понапридумувала собі різного, уявила, що всі люди тут такі ж злі та жорстокі, як і сам їхній король.

— Гарне ім'я, Фрела, — обережно промовила Марія. — А я Марія.

— Ага, я знаю, — відповіла служниця просто. — Я з південного корпусу. Наша сім’я тут служить уже поколіннями. І не хвилюйтесь, я не з тих, хто розносить плітки. Але плітки, повірте, самі розбігаються по палацу, неначе таргани. І про вас уже всі шепочуться.

Марія напружилась.

— Про мене? Що ж саме?

Фрела присіла на лавку навпроти, схилившись ближче до Марії, наче вони були старими подругами і вона хотіла розповісти їй якусь таємницю.

— Що ви та сама. Справжня і обрана серед чотирьох наречених. Що саме ви носите під серцем спадкоємця. Що це здійснюється нарешті пророцтво. Але всі також говорять, що ви чужа, рабиня, і що король був дуже розлючений, коли побачив ваше обличчя, – Фрела проговорила все це майже на одному подиху, намагаючись вмістити в одну хвильку чималу купу інформації.

— А зараз? Коли минуло трохи часу? Можливо, йому стало вже байдуже, — з надією проговорила Марія, відвівши погляд.

— Не думаю, — похитала головою Фрела. — Навпаки, він лютує все більше і більше. Кажуть, із самого початку, коли ви з'явилися тут, він кричав на жерців та радників. У палаці ніхто так голосно не кричить, як Його Величність. Але тоді, у перший день, почув навіть кухар на другому поверсі. Кричав, що "це якась помилка" і "не про цю дівчину йдеться в пророцтві". Але жриця Креос сказала: "Збігається все: червоний вогонь каменя, віщі зорі, ритуальні строки, чужа кров... І дитя справді є. Тож хочете чи ні, Ваша Величносте, але це вона!".

Марія слухала, як у тумані, роздумувала. Як дивно. Все життя вона була всім байдужа, крім батьків та рідних, які ставилися до неї з деякою жалістю та розумінням. Співчували, що має таку ваду на обличчі, але звикли до неї і майже не помічали родимки. Мама, наприклад, підтримувала її, підбадьорювала, завжди нагадувала, що така людська психологія: спочатку нова людина сприймається за зовнішністю, при першому знайомстві, а потім, коли пізнаєш характер і душу, то обличчя майже не помічаєш. Тобто, звичайно, бачиш його, але неначе вже справжнім, людину бачиш, а не окремо її ніс, лоб, губи чи брови. Чи пляму на щоці. І ось тепер про дівчину, яка була нікому не потрібна й усім байдужа, гуде весь королівський палац! Та куди там! Все королівство, напевно! 

Фрела тим часом продовжувала:

— Я не знаю, правда це чи ні. Але знаю одне: вас бояться. Вас не люблять. І вам треба бути дуже обережною. Але я хочу вам сказати, що хоч у вас на обличчі і є неприємна чорна родимка, але це не причина не вірити та не визнавати пророцтва! Адже чітко було сказано на білих стінах з чорного каменю, що з'явиться вагітна жінка, яка врятує наше королівство і його володаря. А король потребує допомоги.

– Допомоги? – здивувалася Марія. – Якої ж?

Дивно було чути, що владному та жорстокому королю потрібна якась допомога. Він був, на перший погляд, невразливий і сильний. 

— Ой, я напевно сказала зайве, — промовила раптом Фрела і прикрила рота долонею. — Ви… е-е-е… мене не слухайте! Я така базікалка! Ви повинні сама про все дізнатися. І я вам зізнаюся щиро, що дуже і дуже вірю в пророцтво. Саме тому я на вашому боці, і я… хочу вас підтримати, — тихо закінчила служниця.

— Ти ж розумієш, — сказала тихо Марія, намагаючись бути чесною, — що я тут сиджу у цій кімнаті, неначе полонянка, і, чесно кажучи, нічого не розумію і не довіряю нікому. Ти розмовляєш зі мною зараз як зі звичайною людиною, в не рабинею, і це мені дуже подобається. Але, оскільки я не знаю взагалі цього світу і не розумію, які люди тут живуть, які у них прагнення та цілі, то не можу довіряти тобі, Фрело. Хоча порівняно зі своєю тіткою ти мені здаєшся зараз дуже доброзичливою.

— Так, так, я вас розумію! — замахала руками Фрела. — Нікому не довіряти — це одне із правил при королівському дворі. Тут такі інтриги, що лише так можна й рятуватися. Але повірте, я зовсім не така, як моя тітка! І щоб довести це, я можу виконати будь-яке ваше бажання. Звичайно, випустити із цієї кімнати я вас не зможу, але спробую, наприклад, принести який-небудь зручний одяг, більш пристойний, ніж той, який на вас зараз. Або які-небудь речі для того, щоб вам не було тут нудно: вишивку, в’язання, ліплення…