Розділ 16. Нова служниця

Розділ 16. Нова служниця

"Що я зробила такого, що опинилося тут, невідомо де? Навіщо мені це покарання? — думала Марія, гострим кинджалом обрізаючи поділ своєї довгої сукні.

Вона вирішила обітнути сукню до колін, а також обірвала довгі рукави, які її дратували, тому що весь час їх слід було закочувати. На виду опинилося татуювання рабині, і дівчина незадоволена скривилася, поглянувши на нього. Але ні стерти, ні змити його не вийшло, очевидно було закріплено якоюсь магією.

"Де я? У якому світі? – роздумувала дівчина, краючи тканину. Поділ сукні піддавався лезу погано, бо матерія була цупка й груба. – Думала, що мене перевірять, скажуть, що це якась помилка, і відпустять. Що я, нарешті, прокинуся… Але, чорт забирай, це не сон. Це дивний і страшний світ, зовсім чужий, несправедливий. І цей чоловік… Король Рідан. Він жахливий! Ненавидить мене, адже я бачила це в його очах. Навіть невідомо, чи хоче він цю дитину. Ясно, що я для нього огидна та страшна, і він не хоче мене бачити. Так, це зрозумало. Навколо нього, напевно, є багато красунь, які втішають його в ліжку. А я — ніхто! Уявляю, який він був розчарований, побачивши моє заплямоване родимкою обличчя. Але ж ця дитина, якщо вона вже є, то вона ж ні в чому не винна!"

Дівчина обняла живіт долонями. Поки що він ще був плоским, і навіть магічно не світився, як колись у неї вдома. Але там, всередині, існувало нове життя, маленьке, невідоме, ще слабке...

"Це маленьке життя вже є частиною мене. І незважаючи на мою слабкість та нудоту, я все одно уже починаю любити його. Це моя дитина. Я захищатиму її. І захищатиму себе. Нікому й ніколи не віддам своєї дитини!", – такі думки крутилися в голові у дівчини. Крім того, вона раптом спіймала себе на думці, що її давно не нудить, як це було раніше, вдома. Дивно...

Марія, задоволена тим, що зробила сукню, схожу на ту, які носять сучасні дівчата у її світі, із почуттям виконаного обов'язку вляглася в ліжко та вкрилася благенькою ковдрою. Але думки в голові так і шуміли.

"Але чому саме я? Чому не одна з тих трьох пихатих красунь, що стояли в черзі біля ритуального каменя і аж пищали, так хотіли стати нареченими короля? Я ж тут чужа. Навіть рабиня. Інша. Як то кажуть між людьми — чужа кров… Що ж, я повинна дізнатися усе про цей світ, про їхнє дивне пророцтво. І про... НЬОГО, про цього холодного, мов крижана брила, короля. І якщо вже я тут, то мушу знайти відповіді. Навіть якщо доведеться дивитися страху в очі. Навіть якщо.., – вона поглянула на двері, які були замкнені з іншого боку, бо вона перевірила недавно. Еге ж, вибратися з цієї тісної кімнатки, очевидно, буде дуже нелегко. — Навіть якщо мене триматимуть тут, наче полонянку, – подумала вона гірко, в потім заснула, втомлена від перипетій сьогоднішнього кошмарного дня..

****

Дні в цій замкненій кімнаті тягнулися повільно. Марія проте добре виспалася, і зі здивуванням зрозуміла, що й справді, ранками не відчуває нудоти. Це була маленька приємна новина серед усіх неприємностей, які вона пережила останнім часом. Дівчина сиділа у цій кімнаті, не знаючи, який зараз день, і чи ранок за вікном, чи вечір, тому що ні з ким не спілкувалася. Довгий час ніхто не приходив і нічого не змінювалося. Звичайно, якщо не враховувати, що лише одна людина з’являлася щодня, вранці та ввечері. Стара служниця Гербена. Вона мовчала, не відповідала на жодні запитання, лише ставила дерев’яну миску з їжею на край столу і йшла геть. Її погляд ковзав по Марії швидко, дуже часто несхвально зупинявся на короткій сукні. Вона майже нічого не говорила, жодного слова за весь цей час. І зникала так само тихо, як приходила.

Так минуло кілька днів.

Але одного разу двері тісної кімнатки Марії відчинилися з цілком іншим звуком, не повільним і втомленим, який завжди супроводжував прихід Гербени, а енергійним, навіть вимогливим. До кімнати Марії впурхнула незнайома молода дівчина. Її великі карі очі із зацікавленням глянули на Марію, яка якраз прокинулася й сіла на ліжку. Незнайомка зовсім не скривилася гидливо, побачивши пляму родимки на щоці у Марії, навпаки, її жваве усміхнене обличчя проясніло щирою усмішкою.

— О, ви вже не спите. Як добре! — радісно промовила вона, поставивши на стіл дерев’яну тацю зі сніданком. — Вибачайте за запізнення. Моя тітка захворіла, і я сьогодні замість неї. Мене звати Фрела, і я кілька днів буду вашою служницею…