Розділ 15. Камера для тіні

Розділ 15. Камера для тіні

Двері до тронної зали зачинилися за спиною Марії, і її повели темними, звивистими коридорами похмурого палацу. Повз них мовчки проходили придворні в темних шатах із гострими поглядами й холодними, колючими очима. Вони не розмовляли вголос, лише шепотілися за спиною Марії, кидаючи на неї підозрілі, глузливі й зневажливі погляди.

Дівчину супроводжували двоє мовчазних охоронців у срібних обладунках, і вона почувалася мов полонянка. Власне, так і було.

В одному з гарно прикрашених коридорів, біля високих різьблених дверей, їй наказали зупинитися. Марія подумала, що її введуть саме туди, але натомість підвели до непримітних дверцят навпроти. Дверей було кілька, і одні з них і відчинив охоронець:

— Тут. Заходь, — коротко кивнув він. — Раніше тут були магічні лабораторії, потім спали слуги, а тепер це твоє тимчасове «житло».

Марія переступила поріг. Кімната була невеликою. Світло проникало крізь маленьке вікно під стелею. У кутку стояло вузьке ліжко з сірим покривалом. Дерев’яна шафа, в якій, мабуть, зберігали речі. Маленький стіл. І все.

Підлога була тут кам’яна, без жодного килима. У кутку на табуретці стояв глиняний глечик із надщербленою шийкою, очевидно, там була вода для вмивання. Поруч знаходилося чорне відро для справляння нужди і лавка з пошарпаним рушником. Стіни навколо сірі, голі, місцями вологі, а кімнату освітлював блідий магічний світильник під стелею.

Охоронці не заходили, а одразу пішли геть, передавши Марію до рук служниці, що вже чекала у кутку її «покоїв». Це була сутула, невисока жінка з вузьким, подовгуватим обличчям і гострими очима. Вона навіть не вклонилася, лише зиркнула на Марію незадоволено і відразу наказала:

— Вмивайся... е-е-е... пані, — її голос був хрипким і грубим. — Не можу на тебе дивитися. Цей бруд на твоєму обличчі дратує мене.

— Я.., — почала було Марія, але не встигла й слова мовити.

— Не кажи нічого! Мене не цікавить, хто ти і чому тут. Я щойно отримала чіткі інструкції від управителя замку. Маю тебе годувати і стежити, щоб не втекли. Все. І поменше з тобою розмовляти.

Марія здригнулася від зверхності й неприємних ноток у голосі жінки.

— Не називайте мене пані.., — різко промовила вона. — Я нею не є і не просила про це. І взагалі можете мовчати. Залиште мене у спокої. Я бачу, що кожна людина у цьому палаці не рада мені! В принципі, я й не просила, щоб мене сюди тягнули… Якесь дурне пророцтво, про яке я вперше тут почула, ламає долі людей…

Служниця пирхнула:

— Та ще б ти й просила! Раби у нас узагалі не мають права голосу. Тебе і так притягли сюди, як ти кажеш, лише тому, що камінь запалав! Увесь палац гуде, що ти шахрайка. Не думай, що хтось тобі тут радий.

Вона різко схопила глечик із водою і поставила його перед Марією з такою силою, що вода розплескалась по столу.

— Мийся! Може, ця вода змиє твою жахливу пляму з обличчя! А потім лягай і спи, — вказала вона на ліжко. — Тобі ще пощастило, що тут є подушка. Багатьом рабам не дістається навіть цього. Зараз принесу їжу, — додала вона різко, підтиснула губи і вийшла. Ключ прокрутився в замку.

Марія промовчала, зрозумівши, що жінка налаштована дуже агресивно. Боже, напевно, зараз кожен у цьому палаці ненавидить її за те, що вона виявилася не вельможною панянкою для владного короля, а звичайною рабинею. Правильно казав король, рабиня і монарх — це нонсенс!

Дівчина сіла на край ліжка. Матрац був жорсткий, наче набитий камінням. Подушка мала затхлий запах і була вологою на дотик.

Тіло Марії тремтіло від виснаження, безсилля і образи. Хотілося кричати, але це не допомогло б. Вона добре розуміла, що на довгий час навколо неї запанує лише холод, мокрі стіни й зла служниця.

— Це не назавжди, — прошепотіла вона сама собі. — Я знайду шлях назад. Я виберуся з цього палацу. Мені потрібно зрозуміти найосновніше — як далеко може зайти король у прагненні звільнитися від мене. Але що мене тішить, так це те, що поки він не впевнений, що дитина не його, він мене не зачепить. Навіть охоронятиме і захищатиме… Ага... Ну, так, це логічно…

Вона шморгнула носом, витерла небажану сльозу, що скотилася щокою, і почала вмиватися. Звісно, родимку так і не змила, але вода принесла полегшення.

Незабаром служниця повернулася з тацею, на якій була проста їжа, хліб і вода. Марія трохи поїла, і їй стало краще, не лише фізично, але й на душі.

— Як тебе звати? — запитала Марія мовчазну служницю, яка навіть розмовляти з нею не хотіла. Вирішила теж не церемонитися, почала звертатися на "ти".

— А тобі яка різниця? — буркнула жінка. — Але якщо вже так хочеш знати, то мене звуть Гербена. І не сподівайся на мою доброту. Я не з тих, кого можна розчулити сльозами чи підкупити. Моє завдання — слухатися короля, а не співчувати різним рабиням.

Марія помовчала, підбираючи слова, щоб відповісти гідно, але не посилити злість нетерпимої жінки.

Раптом двері раптово прочинилися, і з’явився чоловік у чорному. Він глипнув на Марію, швидко підійшов і промовив:

— Король наказав передати вам… ось це...

У руках він тримав невеликий кинджал і мовчки поклав його на лавку поруч із Марією.