Розділ 11. Гроккілл

Розділ 11. Гроккілл

Столиця з’явилася не зненацька, вона виростала перед очима поступово, немов піднімалася над головою великою півкулею, сформованою з будинків, шпилів, сірих стін. Спершу це були лише контури в далечіні: башти, що стирчали на далекому обрії. Потім мури, високі, густо обвиті чорним плющем, із вежами, на яких тріпотіли стяги двох кольорів: попелясто-сірого й глибокого рубінового.

Гроккілл. Так називалася столиця королівства, як розповів Освальд Марії. Дівчина й сама, дивлячись на чоловіка, трохи подрімала, незручно скрутившись у кутку на диванчику.  

Карета під'їхала до широкої брами, яку ніхто не охороняв. По обидва боки знаходилися гігантські статуї левів, або звірів, дуже схожих на них, бо Марія помітила, що мають все-таки ці скульптури по три хвости й по два гострих здоровенних ікла, що стирчали з пащек. Статуї були прикрашені яскравими емблемами-кристалами, що блищали при денному світлі, як начищені до блиску сталеві бляхи. Ці знаки і тримали у широко роззявлених пащах кам’яні леви. Під ними, мов дрібні мурахи (аж такими великими були ті статуї!) сновигали люди, одягнені в одяг, що здавався закрученим навколо їхніх тіл кількома шарами тканини, туго підперезані, з кришталевими червоними прикрасами в волоссі. Деякі чоловіки носили також довгі сорочки з металевими вставками на плечах, жінки — сукні, що тяглися шлейфом по землі, але не бруднилися, немовби магія захищала тканину від пилу.

— Люблю Гроккілл, — прокоментував Освальд, визираючи у вікно. — але краще в’їжджати в нього не каретою, а на коні. Я рідко в'їжджаю в столицю так, як ось із тобою нині. Переважно верхи. Відчуваю зараз себе не на своєму місці.

Марія дивилася з вікна, не відриваючи погляду. Вулиці були широкими, викладені плиткою, що поділяла тротуари на дві частини. Вони світилися у двох тонах — червоному та срібному. Дівчина помітила, що один колір активувався під ногами переважно магічних істот, яких проходило повз дуже багато, а інший, червоний, напевно, під ногами людей. Час від часу повз карету рухалися дивні транспортні платформи, що летіли на певній висоті над дорогою, то глухо й дуже тихо дзижчали, то рухались без жодного звуку. Напевно, не мали жодних двигунів, а рушієм їх була магія.

На перехрестях стояли “голоси”, як пояснив Освальд, товсті високі колони зі срібла, з яких чулися якісь оголошення, накази, а інколи навіть пісні й музика. Люди проходили повз швидко, заклопотано, не зупиняючись і не реагуючи, ніби це був звичний фон їхнього життя у місті, який давно перестав викликати подив.

Будинки вздовж вулиць були високі, з гладкими фасадами з темного скла та світлого каменю. Вони стояли щільно один до одного, з рівними рядами вікон і чіткими геометричними лініями. Деякі поверхи були підсвічені зсередини м’яким світлом, а на балконах росли акуратно підрізані кущі. З дахів інколи спускалися металеві конструкції, можливо, для транспорту або зв’язку. На кількох будинках були встановлені світлові табло з написами, які змінювалися самі по собі. Над входами світилися незрозумілі символи, що, напевно, позначали номери чи назви.

Карета повільно під’їхала до центральної площі, оточеної урядовими будівлями й високими баштами з годинниками. У самому її центрі височів королівський палац. Це була гігантська споруда зі світлого каменю з бездоганно рівними фасадами, високими вікнами і трьома основними вежами, що здіймалися над усією столицею. Перед головним входом знаходився викладений плиткою великий відкритий майданчик, де стояли охоронці та ще якісь люди, а від того майданчику розходилися вулиці в усі боки міста. Великі красиві двері палацу були відчинені, і всі біля входу мовчки спостерігали, як наближається їхній екіпаж.

Карета зупинилася на краю широкої площі перед самим палацом. Біля входу їх уже чекали двоє жерців у темному вбранні.

Попереду височіла фігура чоловіка з посивілим волоссям, зібраним у вузол на потилиці. Чорний одяг із темно-срібними візерунками робив його схожим на якогось мага із фільмів, які Марія інколи передивлялася.  Сірі очі пильно вивчали карету.

Жінка в червоному з металевими заколками у складній зачісці стояла поруч, кидала впевнені погляди також.

Коли Марія вийшла з карети, жерці, уздрівши її, обмінялися стриманими поглядами, і чоловік, нахилившись до жінки, тихо промовив: 

— Здається, це саме вона.

Жінка відповіла чомусь із роздратуванням:

— Якщо це правда, нам доведеться діяти швидко, поки він не побачив її.

Жрець закривав головою, погоджуючись, додав тихо:

— Аби ж усе залежало тільки від нас. Король ще той упертюх! — а потім проговорив голосно, звертаючись до Освальда і ступивши крок назустріч. — Ви привезли її! Брат із храму південних земель мені все вже розповів. Ми давно чекаємо.

— Вона рабиня, хай йому грець! Мовчазна, проте не дурна, — відповів Освальд, ідучи від карети вслід за Марією. — І вона хоч і схожа на намальовану в сувої наречену, але мені здається, що це не та жінка. Я взагалі підозрюю шпигунку! Погляньте на неї, дівчина із Зеленого Кола!

Жінка ступила вперед, уважно зміряла Марію поглядом.

— Так, вона дуже-дуже схожа. Але ми все одно повинні переконатися. Його Величність король не хоче помилитися.

— Живіт її поки мовчить, але енергія відчувається, — додав жрець. — Тепер ми повинні перевірити ретельніше. Ритуальний камінь чекає. Й інші вже там. Ми спеціально покликали всіх жінок, щоб після приїзду останньої одразу ж провести ритуал.