Розділ 10. Жахливий світ

Розділ 10. Жахливий світ

Освальд ставав все мовчазнішим, почав кидати короткі репліки, здавалося, його клонить у сон.

Карета рипіла, важко пересуваючись розбитою дорогою, що виводила з кам’янистих передгір’їв у широку долину, в якій розсипними, наче горох, хатинками лежали поселення. І хатинки тут були дивні. Одні старі, зчорнілі, наче випалені вогнем. Інші яскраві, мов щойно побудовані та пофарбовані, схожі на будиночки на пасторальних картинках. Вони зовсім не були схожі на кам'яні будівлі, які вона бачила у форті. Марія розглядала все зацікавлено, навіть із якимось захопленням, адже не кожного дня потрапляєш у інший світ, хай і такий дивний і ворожий до неї.

У цьому світі навіть небо було не блакитне, а блідо-сріблясте вдень і глибоко фіолетове вночі. І два сонця, постійно два. Одне завжди стояло вище другого, було чимось все-таки схоже на сонце з її світу, на вогняну гарячу кулю. Друге, сріблясте, перебувало завжди нижче, було повільніше, але завжди рухалося за першим, неначе переслідувало його.

— Обидва сонця вже в зеніті, — кинув Освальд, побачивши, що Марія дивиться крізь вікно на два сонця. — Перше — це Сонце Воїнів. Друге — це Сонце Мудреців. Одне завжди пече і часто вбиває. А друге постійно спостерігає. Не дивися на них, бо ти можеш осліпнути, — потім він раптом ще раз повідомив. — Незабаром будемо в столиці. Ще десь пів дня дороги.

Карета повільно проминала дивні селища. Дахи будинків були пласкими, з вирізаними колами по центру, в які, здається, щось вставляли вночі, можливо, якісь гігантські ліхтарі. А можливо, і магічні сфери. Деякі хати мали стіни з дивного каменю, що світився у темряві.

Інколи вони проїжджали щось схоже на ринки при дорозі. Біля довгих столів із товаром стояли купці в дивних шатах: мали широкі каптури, довгі рукави, ремені, на яких блимали скляні незрозумілі бляшанки, які інколи в декого світилися синім сяйвом.

— Чому їхні пояси блимають синіми вогниками? — обережно запитала Марія в Освальда.

— Це знаки каст, — відповів Освальд, не глянувши. — Ті, що мають пояси зі знаками, що світяться, — це мандрівні провидці або храмові ремісники. Вони продають пророцтва. Але то все сміття, не варте грошей. Нічого не збудеться. Лише жерці в храмах кажуть правду, бо дивляться у вогонь. Чим більше світла у поясах тих провидців, тим ближчий їхній кінець.

— Кінець? — спитала Марія, не зрозумівши зовсім нічого.

— У кожного світла є межа. І коли воно починає згасати, то сяє найяскравіше. Це значить, залишилось небагато. Вони на порозі смерті, — Освальд пояснював, а Марія зовсім не розуміла, про що він говорить.

Вона знову замовкла надовго, вирішила просто дивитися. А зрозуміти все це треба поступово, бо мало інформації. Світ довкола Марії не просто жив по-іншому, не просто був не схожим на звичне для неї життя, а він існував за законами, яких вона не розуміла.

У повітрі раз у раз пролітали дивні, невеликі птахи зі здоровенними крилами, за якими тягнулися незвичайні пасма, схожі на ланцюги, і вона не знала, чи це живі істоти, чи створені людьми спеціальні агрегати. Дуже вже вони були схожі на маленькі літаки.

А одного разу карета проїжджала мостом через річку, в якій вода була не прозора, звична, а темно-червона, схожа на кров. І там, між хвиль, дівчина побачила дивні постаті. Просто у воді стояли високі істоти з блідими обличчями і величезними чорними очима. Вони просто стояли, і вода річки омивала їх і текла далі.

— На них краще не дивитися, — тихо сказав тоді Освальд. — Це Річкові.

— Хто вони? — відвела тоді швидко погляд Марія, знову злякалася. Ті Річкові й справді були кошмарними на вигляд створіннями.

— Ті, кого не пустили в небо. Вони залишились у воді, — пояснив Освальд.

Марія нічого вкотре не зрозуміла, але втиснулася глибше в куток сидіння, охоплена відчуттям, що потрапила в місце, де навіть закони смерті інші.

А пізніше вони минали поле, де не росло нічого, лише стояли довгі металеві палиці, схожі на високі стовпи з дивними, яскравими символами на них. Біля кожного зі стовпів сидів чоловік і зосереджено порпався в землі голими руками. Марія не побачила там ні дітей, ні жінок — лише чоловіки в сірому одязі з виритими ямами навколо.

— Що це? Чи хто це? — ледве чутно запитала Марія. Від усього цього поля, “засіяного” високими палицями, віяло приреченістю і горем. Вона буквально фізично це відчувала.

— Поле покарання. Раби, які мали борги перед Колоною Крові. Їх не вбивають. Їх змушують дивитися на сонця. Довго. Тому їхні руки постійно риють землю. Сонця спочатку вбивають їхні очі, а потім — життя.

Марія замовкла і більше ні про що не розпитувала аж до столиці. Її лякало, що в цьому світі два сонця могли нести не лише світло, життя, а й смерть.

Дівчина глянула на Освальда. Він заснув, зморений дорогою і вином. А вона весь той шлях, що залишився до столиці, думала про короля, світ якого такий дивний і жорстокий. Тут страждають люди, тут є рабство, приниження, біль… Якою ж є людина, яка владарює в таких землях і допускає таку несправедливість і жах?!