Розділ 9. Дорога до столиці

Розділ 9. Дорога до столиці

Карета, котру виділив мер Арсольд із своїх стаєнь, зовсім не була схожа на урочистий екіпаж, який уявляла собі Марія. Вона була стара і занедбана, їхала повільно, колеса підстрибували на вибоїнах, а вітер свистів у щілинах дерев’яних стінок, пронизуючи холодом. Усередині було тісно й сиро, оббивка — стара, потемніла від вологи, і пахло чи то пліснявою, чи згаслою магією, яка лишилася тут від колишніх подорожей.

Марія сиділа навпроти Освальда, обличчям до нього, бо саме так він наказав, мов бажаючи не стільки контролювати, як принижувати її постійним, презирливим спогляданням. Дорогою позаду карети рухався весь загін Освальда. Лише двоє вершників їхали попереду, виступаючи неначе першим захистом. Але захищатися не було від кого. Вони успішно проїхали поле та ту місцевість, де, за пересторогами Арсольда, бачили крокуїнів. На них так ніхто й не напав, і тепер Освальд, розслабившись, коли вони в’їхали в гори, відкоркував флягу з вином і періодично пив звідти.

Він відкинувся на сидінні напроти Марії, в одній руці тримав срібну флягу з темним вином, періодично сьорбав, глипав то на дівчину, то у вікно.

— Цікаво, — промовив він раптом, — чи король не боїться, що у спадкоємця теж була така пляма на обличчі? Як у тебе. Це огидно. Тобі казали про це? Бо, дивлячись на тебе, я не впевнений, що материнство прикрашає.

Марія стиснула щелепи від обурення і злості, але не відповіла. Його голос був беземоційний, спеціально байдужий, навіть втомлений, як у людини, що завжди каже правду, не розуміючи, що ранить нею.

— Ця родимка страшна. І ти страшна, — він уп’явся в її лице холодними сірими очима. — Невже в цьому наші боги й жерці бачать пророцтво? Що от саме така рабиня з огидним обличчям народить дитину, що змінить наш світ?

Марія хотіла відповісти щось гостре, зле, бо її образили слова про її зовнішність. І тут продовжувалося те ж саме, що і вдома: насмішки, кпини, образи! Хотіла кинути у відповідь гнівні слова, але в останню мить зупинила себе. Адже Освальд чекає саме цього. Він хоче її обурення, щоб насолодитися потім сваркою і ще більшими образами. Ні, вона не дасть йому цього. Вона буде хитрішою! Їй треба більше дізнатися про цей світ, у який вона потрапила, про її дивну роль тут, а з розгніваним співрозмовником цього не вийде.

— Не всі пророцтва виглядають красиво, — обережно мовила вона, спокійно, навіть трохи м’яко. — Іноді істина ховається в страшному.

Він скривив губи, це була чи то посмішка, чи то насмішка.

— Говориш ти краще, ніж більшість рабинь. І не плачеш. Цікаво. Ти дивна рабиня. Мені це не подобається. Все-таки ти схожа на шпигунку!

Освальд замовк, оцінювально все одно продовжуючи пронизувати очима Марію. Вона ж не дивилася на нього прямо, тільки глипала інколи, скромно опустила очі, робила вигляд, що засоромилась і навіть злякалася. Але в голові Марія вже прокручувала варіанти запитань, адже слід було вивідати якнайбільше про цей світ.

“Він воїн, — думала вона. — Він звик до сили, влади, наказів. Його можна тільки роздратувати сльозами. А от щоб він розмовляв зі мною не як з рабинею, а як хоча б із звичайною людиною, слід просто спокійно і невимушено говорити. Або навіть мовчати”.

Вона вирішила почати із запитання про те, що цікавило її найбільше.

— Ви давно служите королю? — запитала вона невимушено, ніби просто для заповнення тиші. — Напевно, виконували багато його наказів та завдань?

— Я служу його величності довше, ніж ти існуєш, — відказав він. — А от наказів виконував набагато більше, ніж тобі треба знати.

Марія кивнула, неначе зрозуміла дивне речення, яке вицідив із себе Освальд.

— Мабуть, важко бути поруч із таким.., — вона зробила паузу, ніби не знала, як назвати короля. Адже вона не уявляла, який він насправді. Того, хто приходив уві сні, вона не бачила. Вони обоє не бачили одне одного. — Е-е-е… величним правителем.

— Наш король — не правитель, — незадоволено скривився чоловік. — Він і є наше королівство, наша земля. І він є законом для всіх. Не забувай цього. Поки існує король, доти існує і наше королівство.

Марія кивнула, схиливши голову, але сама подумала, що зовсім нічого не розуміє. Тоді вирішила почати розпитувати про те, що відомо напевно, всім у королівстві.

— А в його палаці… багато жінок? Я маю на увазі, чи є у Його Величності наречена чи дружина. Можливо, була. Я… я не дуже цікавилася життям короля. Та й зараз не можу повірити, що це мій портрет зображено на тому сувої. Я звичайна дівчина і навіть не знаю, чому вагітна, — Марія вирішила трошки розкритися. — Одного ранку я прокинулася й зрозуміла, що ношу дитину під серцем. Але я не знала, що це стосується пророцтва.

Освальд гмикнув і закрутив флягу з вином, сховав її у кошик біля стіни карети. Дівчина подумала, що він не відповість їй, але відповідь все-таки прозвучала.

— У Його Величності багато жінок. Зараз, наскільки знаю, у нього одна фаворитка, котра тримається уже майже три місяці. Вельможна пані. Подейкують, що король закохався. Я не бачив її та не знаю. Але пророцтво існує, і король не може одружитися, тому що чотири наречені повинні бути доставлені йому у замок. Наскільки знаю, троє обраних вже у королівському палаці. І ти остання. Ймовірно, найбезглуздіша з усіх. Найогидніша. Молися своїм богам, щоб твоя дитина і справді була від короля. Це все перевіряється швидко і магічно. Якщо це обман — Його Величність швидкий на розправу.