Розділ 7. Четверта

Розділ 7. Четверта

Загін зупинився на площі, і всі спішилися. Марія стояла, хитаючись від утоми та нервового напруження. Намагалася не дивитися у бік кліток зі псами, тому розглядала дивного чоловіка на колінах. Він, помітивши новоприбулих вершників, перестав молитися і підвівся на ноги. Довгий, колись білий, а зараз сірий від пилу балахон волочився по бруківці, щедро засипаній сміттям та різноманітним брудом, коли він наближався до Освальда.

А біля вожака вершників уже стояв високий бородатий чоловік, який виявився мером Арсольдом. Вони про щось стиха перемовлялися, Освальд кивнув у бік Марії, і вона, відчувши це, намагалася сховати очі, втягнути голову в плечі, зрозуміла, що мова йде про неї.

— Агов, ти, підійди до мене! — гукнув до неї Арсольд, махнувши рукою.

І вона повільно побрела до цього незнайомого чоловіка, розуміючи, що зараз вирішується її доля. Що робити, дівчина взагалі не знала. Адже і не втечеш. А якщо почнеш пояснювати, що ти тут з’явилася з іншого світу, то взагалі за божевільну приймуть. Адже це логічно. Або вирішать, що рабиня верзе казна-що, щоб обманути всіх дурною казочкою про те, що вона не причетна до того бунту, який тут відбувався нещодавно.

Коли вона підійшла, чоловік пильно почав роздивлятися Марію. Скривив незадоволено губи, зупинившись поглядом на її родимці.

— Таку страшну і мічену чорною міткою я точно б не лишив собі. Її місце десь у свинарнику чи на болотах, у полях, де жнуть овес, але не біля мене в ліжку! — виніс він вердикт, повертаючись до Освальда. — Це не моя рабиня. Вперше бачу.

Він раптом ступив крок до Марії і, так само як і Освальд до цього, задер дівчині рукав, глянув на тавро на шкірі.

— Гм. А крес мій. Дивно. Може, хтось пожартував? Поставив мій знак без мого відома?

— Я не виключаю версії про шпигунку! — глянув гостро на Марію Освальд, і її пронизало погане передчуття. — Її ніхто не знає, з’явилася невідомо звідки. Ти кажеш, що вона не твоя. Ще й із Зеленого Кола! Вони затаїлися і промацують наші межі! Висилають отаких безневинних овечок, як ця! Я б позбавився від неї — від гріха подалі!

Арсольд похмуро глянув на Марію, розмірковував лише мить.

— Я згоден, — промовив він, кивнувши. — Гей, кате, ще одна! Для тебе робота! Зроби це швидко! — гукнув він до якогось чоловіка, що сидів на лаві під стіною невисокого будинку з великою сокирою.

— Ні! Ні! — закричала Марія розпачливо, зрозумівши, що зараз відбудеться. Її хотіли безжально стратити тут і зараз. — Я не рабиня, я нічия, я сама по собі! Зовсім не знаю, як опинилася тут, у вашому світі, на тому жахливому полі! Я жила взагалі в місті! Не тут. У далекому світі! На планеті Земля! У нас одне сонце, а у вас два! Відпустіть мене, не чіпайте! Я не рабиня! Не розумію, про яке Зелене Коло ви говорите! Благаю вас! Я… Я вагітна! Я чекаю дитину!

Дівчина вирішила останнім аргументом на свій захист розповісти цим жорстоким людям і про свою вагітність, але її ніхто не слухав. Наче вона була надокучливою мухою, що дзижчала десь поряд, але на неї ніхто не звертав уваги.

Ні її благання, ні крики, ні навіть сльози, які котилися градом, не викликали у цих людей співчуття. За кивком мера Арсольда двоє охоронців схопили її за руки і потягли кудись. Слідом ішов кат.

Та саме в ту мить, коли Марія замовкла, зрозумівши, що це кінець її життя в цьому дивному світі, і певною мірою навіть полегшено зітхнула, почала налаштовувати себе на те, що це сон, і кошмар просто перерветься, і вона отямиться вже вдома, в ліжку, — тоді над площею пролунав гучний і занепокоєний голос:

— Зачекайте! Зачекайте, зупиніться! Не чіпайте її! Це ж вона! Та, котру шукає Його Величність!

Крик належав жерцеві, котрий якраз підійшов до мера Арсольда й Освальда. В руках він тримав розгорнутий паперовий сувій, що тріпотів на вітру. Він глипав то на написане, то на Марію. Його очі горіли дивним, фанатичним вогнем.

— Це вона! — повторив жрець впевнено і звернувся до Освальда та мера Арсольда, котрі здивовано перезирнулися. — Ця дівчина — одна з них! Я впізнав її! Я бачив її обличчя в молитвах і в попелі вівтаря!

— Ти знову мариш, Талмасе, — холодно мовив мер Арсольд, спостерігаючи за ним із тією ж зневагою, з якою дивився раніше на Марію. — Це просто рабиня. Брудна втікачка. Я бачив на ній своє тавро. Може, просто не пам'ятаю, коли ставив. Крім того, ти бачив, яка вона? Король і ця рабиня? Ти з глузду з'їхав?

— Ти не розумієш! — жрець, здається, зовсім втратив обережність, його голос підвищився і затремтів, а сувій, який він почав тицяти меру Арсольду в груди, хрускотів під пальцями. — Король наказав розшукувати чотирьох! Чотирьох жінок! Усі вони вагітні! У кожної повинен бути знак! Може, то не твій знак? Або магічно змінений? Ти перевірив? Не нароби дурниць, Арсольде! Накажи зупинити страту! Ось, дивися!

Жрець розгорнув сувій перед двома парами очей — Освальдовими та мера. Охоронці, котрі тягнули Марію, теж зупинилися, розгублено дивилися на жерця, та й дівчина широко відкритими, здивованими, повними сліз очима теж розглядала сувій.

На сірому та потертому папері було зображено поряд чотири великі малюнки, намальовані грубо, трохи незграбно й стилізовано, але впізнавано. Портрети трьох жінок йшли один за одним, майже впритул. Серце Марії пропустило удар. Вона забула про все на світі, тому що четвертою була вона...