Розділ 5. Вершники

Розділ 5. Вершники

Незабаром дівчина вийшла на дорогу. Широкий шлях лежав перед нею, простягаючись навскоси і цілеспрямовано завертаючи до того поселення, яке вона бачила перед собою. І їй стало легше йти, поділ довгої сукні уже не зачіпався за колючу траву.

Через деякий час, після того, як вона ступила на твердіший, утоптаний ґрунт, що різко відрізнявся від дикого поля, Марія раптом почула незвичний звук. Адже вона уже призвичаїлася до каркання незнайомих птахів над головою та шуму їхніх крил. Вони періодично пролітали над головою дівчини зграями, прорізаючи повітря і створюючи лемент.

Цей звук відрізнявся ритмічністю, і вона зрозуміла, що гомін лунає за її спиною, а також наростає, стає гучнішим. Дівчина різко обернулась: група вершників мчала дорогою і були ще досить далеко, але швидко наближалася.

Вершники їхали рівно, злагоджено, мов одна істота, складена з кількох тіл людей та коней. Коні всі були чорні, вороні, а вершники одягнені у яскраво-червоний одяг. Плащі кольору крові майоріли позаду, а шоломи з високими гостряками над головою поблискували у промінні двох сонць. Обличчя вершників не можна було ще розгледіти, але видно було, що це люди крупні, великі, очевидно, що воїни.

Марія завмерла. Зробила крок убік, а потім відбігла з дороги геть на узбіччя. Складалося враження, що вона потрапила всередину дивного фільму, де на вороних конях роз'їжджають лицарі в латах. Вона сильно вщипнула себе за руку, таким чином намагаючись привести себе до тями, прокинутися нарешті, але лише засичала від болю. Все справді було реальністю!

Дівчина страшенно перелякалася, не знала, що робити далі, адже якщо вона зараз і побіжить цим полем, намагаючись утекти, то її швидко наздоженуть люди на конях. Її вже точно помітили. Та й куди втікати? Вона зовсім не знала тут нічого. Просто приречено чекала, стоячи біля дороги, як вершники наближалися до неї.

Зауваживши дівчину, вся група за помахом руки чоловіка, котрий їхав на чолі, почала їхати повільніше, а потім вони всі зупинилися біля дівчини. Марія зловила себе на думці, що зацікавлено розглядає бородаті та обвітрені, грубі обличчя вершників. Але ця зацікавленість була змішана з гострим переляком. Дівчина вирішила мовчати, щоб зрозуміти, що відбувається. Один із вершників, головний, можливо, командир, різко натягнув повід, зупиняючи свого коня.

Він упевнено зістрибнув з коня, підійшов до дівчини ближче і пильно почав її розглядати, не промовляючи ні слова. Марія стояла, охопивши себе руками за плечі, і теж розглядала незнайомця. В очах чоловіка вона бачила лише зверхність та холод.

— Хто така? — запитав чоловік грубо і владно. — Покажи крес!

Марія не зрозуміла, про що він говорить, що має на увазі, який крес? Тому просто стояла далі мовчки. Чоловік рвучко підійшов до неї, схопив за ліву руку і закотив рукав її сукні. На руці, трохи вище тильної сторони долоні, на шкірі в неї знаходився знак. Два кільця, переплетені між собою. До речі, такі самі, які були у неї і залізними кругляками на поясі.

— Рабиня, — кинув чоловік презирливо і відпустив її руку, гидливо скривившись, неначе доторкнувся до жаби.

— Я.., — почала Марія, але не знала, що казати. Цей чоловік назвав її рабинею. Боже, невже це світ, у якому є рабство? Просто кошмар.

— Не розкривай рота, поки тебе не питають! — гаркнув чоловік. — Твоє клеймо на зап’ясті говорить саме за себе. Я знаю це тавро! Я сам його колись замовляв. Чому ти не в поселенні? Невже таку страшну прогнав і сам хазяїн? — він викривив губи в неприємній посмішці. — До речі,хто твій хазяїн? Дай-но я гляну ще раз!

Він знову схопив її за руку так, що вона аж сіпнулась, і грубо підняв рукав, тепер не мигцем, а пильно роздивляючись малюнок на шкірі у дівчини.

— Ага! Рабиня з Зеленого Кола, вивезена з захоплених нашими славними воїнами територій, продана на південних ярмарках. Ти, швидше за все, втекла під час бунту?! — його очі блиснули злими вогнями. — Арсольд уже навів порядок у містечку. Але я бачу, що раби порозбігалися від господарів, наче жуки від ящірок! Поїдеш з нами!

— Я не розумію, що відбувається, — знову спробувала заперечити Марія, хотіла пояснити, що вона ніяка не рабиня, що взагалі не розуміє, що трапилося, що вона з'явилася тут із іншого світу.

Проте пальці чоловіка раптом грубо вп’ялися їй у підборіддя, піднявши обличчя вгору. Він пронизав її поглядом і прошипів:

— Цей погляд… цей тон… ненавиджу вашу расу! Ваша порода завжди думає, що володіє цим світом. Скільки загинуло моїх хлопців, поки ми нарешті знищили вождів вашого племені! Якщо тобі наказано замовкнути, то ти повинна мовчати! — сказав він повільно, із ненавистю, говорив, неначе кидав каміння. — Але ви всі однакові. Лише батоги зможуть вибити опір із ваших голів та тіл. За втечу від хазяїна — п’ять батогів. За участь у бунті — десять батогів. Сподіваюся, ти виживеш, щоб господар покарав тебе ще й по-іншому! Він уміє змусити вас слухатися.

Марія затремтіла від жахливих речей, котрі озвучував цей чоловік. Відчула себе повністю безправною, справді рабиною. Адже він міг зробити з нею будь-що, вона зараз слабка і безпомічна. І взагалі, знаходиться невідомо де. Ніхто не захистить її! На очі почали набігати сльози. Дівчина відчула, як вони котяться по щоках.

— Грашку, візьми її до себе на коня, повеземо Арсольдові. Тресту, посади! Судячи зі знаку, вона його рабиня, — кинув Освальд, не озираючись. Відпустив підборіддя Марії і пішов до свого коня.