Розділ 4. Чужий світ

Розділ 4. Чужий світ

Марія приходила до тями поступово.

Спершу відчула запах, різкий, наче запах землі з відтінками пилу, диму й чогось гнилувато-зілляного. Потім у вуха полилися звуки: якийсь шелест, неначе сотні пташиних крил розрізали повітря, і скрипливе каркання десь у небі. Потім тіло відчуло холод, не крижаний, але чужий.

Дівчина розплющила очі. Над нею розкинулося сіре небо. Птахи справді там були, але дуже високо, і в сірій імлі неба вона так і не могла їх добре розгледіти. Небо було не блакитне, як вдома, не прозоре, а важке, каламутне, а на ньому, наче якась недбала господиня порозкидала брудними ганчірками сірі хмари. Повітря також гірчило, і трава під долонями була колюча, мов дрібні голки. Дівчина сіла і роззирнулася навколо. Поле, на якому вона знаходилася, тягнулося до самого обрію, засіяне чорними каменями та дивними бурими рослинами, невисокими, але рухливими, що шелестіли й кланялися на вітрі, неначе зустрічали її тут, у цьому неймовірному місці, віталися таким чином.

Марія повільно піднялася на ноги, тримаючись за живіт, бо там відчувалося неначе полум'я. Світ захитався перед очима. Все було неправильно.

“Напевно, це сон?” — подумала дівчина.

Але ні. Сон не міг бути таким реалістичним. Її погляд зачепився за горизонт. Там, у напівтумані, виднілося щось на кшталт поселення: кілька будівель із загостреними дахами, тремтячий дим у повітрі, висока вежа, нібито з якимись прапорами. Все чорно-сіре, похмуре, мов витягнуте з фільму про середньовіччя чи з кошмару.

Марія вирішила піти туди, до того поселення. Адже все одно щось потрібно було робити. Не стояти ж тут стовпом. Вона ступила крок і ледь не скрикнула.

На ній був одяг, якого вона ніколи не бачила. Важка довга і закрита сукня вишневого кольору з грубими швами й дивними символами на рукавах. Рукави широкі, брудні, а з-під подолу сукні виглядала ще одна темно-зелена спідниця. Її взуттям були м’які шкіряні чоботи, схожі на зшиті вручну. І все на ній було чужим. Широкий, твердий пояс із металевою застібкою у формі двох переплетених кілець опоясував талію.

І тоді раптом її охопило усвідомлення, що це не сон, в зовсім інший світ. Світ того чоловіка, який приходив до неї вночі. І світ цей був страшенно чужим, не схожим на той, до якого вона звикла. Справді чужим і темним.

Марія повільно брела полем, не знаючи куди йде, не маючи жодної певності, що те місце, що вдалині нагадує поселення, справді існує і не є лише маренням у її хворій свідомості.

“Я не повинна тут бути, — подумки повторювала вона. — Але мене якимось чином перенесло невідомо куди. Це нонсенс. Містика якась. Наче у романах фентезі, наче якась дурна потраплянка. А може, я помиляюся? Може, я захворіла і зараз знаходжусь у лікарні, а все, що стосується вагітності та перебування тут, на цьому полі, то це плід моєї уяви? Галюцинації?”.

Таким чином вона хотіла заспокоїти себе, але десь глибоко всередині розуміла, що світ, в якому вона зараз знаходиться, справжній, і все, що відбувається із нею, теж по-справжньому.

І поки ноги несли її вперед, вгрузали у вогку землю, під якою, здавалося, пульсує щось живе, вона намагалася згадати, в який момент усе це стало реальним. Пригадувала, що начебто недавно перебувала у своїй кімнаті, а потім раз — і опинилася уже в полі, лежала на землі у чужому світі.

Вітер почав набирати сили. Він ніс із собою гіркий запах, схожий на дим, змішаний із смолою, мов десь горів старий ліс або тліло щось старе і смердюче. І в тому повітрі, що щипало очі й сушило губи, і в тому полі, яке розкинулося навколо, не було нічого рідного, жодної деталі, яка нагадувала б їй про щось.

Та попри все вона йшла далі. І тоді небо зненацька змінилося. Спершу Марія подумала, що це від перевтоми: усе навколо посвітлішало, але не так, як у її світі, де схід сонця був схожим на поступове вицвітання темряви, перехід від темного до світлого. Тут все було навпаки, відбувся неначе спалах, раптове прорізання простору яскравим промінням. Щось розірвало завісу сірих ганчірок-хмар і випустило жмутки світла. Марія зупинилася і охнула від здивування та навіть переляку.

На небі сходило сонце. Яскраве, із золотим відтінком і легким миготінням, схоже, в принципі, на те, до якого вона звикла. Але одразу ж за ним рухалося інше сонце. Друге. Трохи нижче і трохи лівіше. Воно було блідіше, блакитно-срібне, ніби холодна копія першого. Два світила з'явилися на горизонті раптово, і проміння першого яскравого сонця прорізало простір, зробивши поле кольоровим та дуже незвичним для людського ока. Все, буквально все тут було дивним і чужим.

“О Боже, тут два сонця! — подумала дівчина вражено. — Це точно не Земля. А що ж це? Невже інша планета? Хіба таке може бути? Де я, чорт забирай, знаходжуся? Боже, я, напевно, божеволію. Чи вже збожеволіла?”.

Її серце стислося. Але Марія розуміла, що не можна дозволити собі зараз бути слабкою, хоча хотілося страшенно розплакалася чи заскімлити. Навіть зарепетувати від страху хотілося! Але вона похитала головою, забороняючи собі піддаватися емоціям, глибоко вдихнула і знову рушила вперед, до поселення на горизонті...