Розділ 3. ВІН приходив у снах

Розділ 3. ВІН приходив у снах

Марія підвелася й допленталась якось у спальню, лягла на ліжко, скрутившись калачиком, у темній кімнаті, де єдиним джерелом світла була нічна лампа з м’яким жовтим відблиском. Подушка під щокою одразу стала вологою від сліз. Дівчина зовсім нічого не хотіла, ані їсти, ані спати, ані говорити, ані навіть дихати.

“Ти себе бачила?” — знову і знову лунав у голові голос Олега.

Але її думки раптом повернулися до дивних снів. Тих, що приходили щоночі.

Вона довгий час їх не згадувала повністю, лише фрагменти, уривки, емоції, враження. Але тепер, коли їй сказали вголос: “Ти вагітна”, її мозок, наче шестерня, що нарешті зчепилася з механізмом, почав видавати згадки, які обрушилися на неї неприємними хвилями.

Темрява. Завжди була темрява. Марія була у просторі, де не було стін, лише тепло й чомусь неначе важке повітря. Вона лежала завжди на якомусь підвищенні, наче зачарована, знерухомлена, не здатна ворушитись, і завжди відчувала, коли ВІН приходить.

Це був чоловік, обличчя якого вона ніколи не бачила. І він теж не бачив її, бо колись про це сказав. Сильний, подеколи грубий, але бував і ніжним, хоча дуже рідко. Голос він мав глибокий, густий, навіть чорний, як ніч.

— Ти знову тремтиш? — шепотів він. — А я ж ніжно сьогодні. Шкода, що не можу бачити твого обличчя. Але тіло в тебе гарне. Мені подобається.

Ні, не завжди він був ніжним. Здебільшого різкий, навіть злий. Його дотики несли силу, як зла й рвучка буря. І кожен раз вона не могла ані втекти, ані сказати “ні”. Вона просто лежала, дихала, ковтала повітря, наче рибина на березі.

І все ж, іноді… рідко… він був інакшим. Тоді він торкався її волосся. Сідав поруч. Прикладав долоню до її живота, тоді ще не вагітного, і шепотів щось нерозбірливе на чужій мові. Тепло тоді розливалося по всьому Маріїному тілі, і щось у його голосі було добрим, спокійним і... болісним.

Але частіше він поставав владним та сильним. Він був темрявою, болем, ніччю, яка приходить без запрошення… Часто зі злістю щось говорив, але чужа мова різала слух, і Марія не знала, про що він говорить зболено й грубо.

Марія сіла на ліжку, раптово відчувши, як серце її шалено загупало, майже вилітаючи з грудей. Вона обережно поклала руку собі на живіт.

— Це сон. Це неправда. І ця дитина… Вона ж не... несправжня, — прошепотіла. — Ох, це просто були сни! Просто сни! Цей чоловік — плід моєї уяви. Правду казала лікарка в поліклініці: в двадцять п'ять років і не мала чоловіка! Сором! Але… Але це мій вибір! Я так хотіла! Проте проти природи не попреш… Гм. Це просто сон! ВІН несправжній! Не хочу! Не хочу!

Вона підвелася з ліжка, накинула на плечі халат і вдягнула капці, підійшла до дзеркала, котре висіло на стіні у спальні. Хотіла поглянути на себе. На свою страшну родимку. І ще раз переконати себе, що все це вигадка, сон, божевілля…

Але щойно зупинилася біля дзеркала й глянула в нього, тоді й побачила…

Це було бліде мерехтіння, ледь помітне блакитне світло, яке в напівтемній кімнаті одразу ж впадало в очі. Марія була у нічній сорочці до колін, яка зараз виднілася між полами халату і лягла на тілі так, що обтягнула живіт. І дівчина перелякано охнула, побачивши в дзеркалі, що її живіт світиться. Приклала руку до живота, неначе намагаючись приглушити це сяйво, яке було дивним і незвичним. Такого вона ще ніколи не бачила. Але все одно з-під її долоні на животі пробивалося м’яке світіння, неяскраве, але видиме неозброєним оком.

— Ні, — прошепотіла вона. — Ні, цього не може бути… Це ж маячня. Чому це світиться? Що відбувається?

Світло на животі запульсувало, неначе відреагувало на її дотик, нібито ожило...

Марія страшенно перелякалася, різко відсахнулась від дзеркала, відступила крок назад, зачепилася за край ліжка і почала падати… Не встигла ні за що схопитися, нічого навіть не вигукнула, бо світ закрутився навколо якоюсь дивною круговертю, коліна дівчини підкосились, і вона впала, точніше навіть, м'яко опустилася на підлогу поруч із ліжком. Зомліла.

І якби хтось у цей час перебував у її спальні, то побачив би, як дівчина, котра, очевидно, втратила свідомість у спальні, повільно починає зникати, ніби танути… За кілька митей кімната була порожня. Лише у дзеркалі неначе майнула якась тінь. Але й та зникла миттєво, напевно, її й не було зовсім… Напевно…