Розділ 2. Марія-родимка

Розділ 2. Марія-родимка

Весь шлях додому Марія намагалася зібрати думки докупи, але це було важко. Вона неначе оглохла й осліпла. Не бачила і не чула нічого навколо. Навіть власні кроки не чула, бо усе поглинув шум в голові. Її руки тремтіли, її саму аж тіпало. Напруга в грудях, наче вузол, затягувалася з кожним кроком.

Удома вона зачинилася на ключ. Нікого не було, мати на роботі, вона працює сьогодні всю добу, а це означало лише одне: в квартирі буде тиша. Та сама тиша, в якій найгучніше, на жаль, звучать саме думки.

Марія не знала, що їй робити. Стояла довгий час посеред кухні й дивилася на стіну. Кава, яку вона поставила на плиту, закипіла, потім перелилася з турки, загасивши газ, але дівчина навіть не помітила. Побрела у вітальню, стиснувши в долоні телефон.

Тоді, зібравшись із силами, активувала екран і відкрила контакти, почала гортати. Її палець зупинився на імені Олег.

Він був на тій вечірці. Це він привіз її додому пізно вночі, і вона не пам’ятала цього... Лише уривки згадувалися з того дня: музика, шум крові у скронях, шампанське, дівчата, які сміялися з її сукні, і він, Олег, — високий, з упевненими рухами, який раптом виявився поруч. Вони танцювали? Чи вона падала на нього тоді, а він підтримав? Зовсім нічого не згадувалося…

Марія натиснула на телефоні зелену кнопку виклику. Олег відгукнувся одразу ж, неначе чекав її дзвінка.

— Привіт… Це Марія, двоюрідна сестра Ганни Крес, — голос дівчини тремтів. — Я… Пам’ятаєш ту вечірку... ну… приблизно місяць тому? День народження Ганни… Тоді ще…

— О, — почувся знайомий голос, трохи хриплуватий, — Марія-родимка? Ха! Та ти-таки справді існуєш, а то я думав, що ти — мій глюк після алкоголю.

Марія стиснула зуби, бо в голосі хлопця чулася насмішка. Але вона все ж вирішила вияснити все для себе, тому продовжила, не звертаючи уваги на презирливі слова.

— Ти тоді... ти привіз мене додому, правда? Я ж не плутаю нічого?

— Ну, так. Тебе там виносити треба було, ти вже ледве говорила. Ганна попросила відвезти тебе додому. Я взяв таксі, бо сам теж випив зайвого. А в маршрутку тебе з таким обличчям і не пустили б, — він образливо засміявся.

Марія повільно та глибоко вдихнула, рука з телефоном знову здригнулася, здавалася важкою, майже кілограмовою.

— Послухай, я просто хочу… спитати… щоб для себе знати. Я майже нічого не пам'ятаю. Що тоді… е-е-е… сталося? Тобто, чи щось взагалі сталося? Ну, я просто хочу вияснити… Чи… між нами щось було? — вона випалила останнє речення і перевела дух.

На тому кінці лінії запанувала пауза. А потім пролунав сміх, гучний та знущальний.

— Господи, ти що, реально думаєш, що я б ліг із тобою? Та ти себе бачила? Ти ж кошмарна, як монстр. Родимка на пів щоки... Це ти зараз серйозно питаєш?

— Я просто не пам’ятаю того вечора, — прошепотіла вона, зовсім прибита його словами й знущальним сміхом.

— Та не було нічого! Я тебе просто довів додому, ти ледве відкрила ключем двері, впала на диван і захропіла, як трактор. І взагалі, ти ж типу вся правильна, незаймана? Мені Ганна потім розповіла. Чи ти шукаєш, з ким би провести ніч? Гм. Я можу зав'язати собі очі і уявити красуню із модного постера. Можливо, у нас тоді щось і вийде, — і він знову розреготався, задоволений своїм дурним жартом.

— Досить, — сказала вона тихо, але твердо. — Я зрозуміла. Нічого не було, — і натиснула "завершити виклик".

Дівчина трохи потримала телефон у руці, дивлячись на нього з огидою, а потім він випав із її руки. Тремтячі пальці не бажали тримати річ, з якої щойно лилися образи в її адресу. А вона могла б уже й звикнути!

Марія сіла просто на підлогу, не витираючи сліз, які полилися градом, не намагаючись стримати схлипування. Уперше за весь цей кошмарний день дозволила собі бути слабкою.

Так, думала вона. Він сміявся. Вони всі сміялися. Все життя сміялися. Через цю кляту родимку, через її мовчазність, через її скутість і небажання бути такою, як усі. Може, вона й хотіла б бути іншою, але ця клята родимка не дозволяла! І тепер — вона вагітна. Від кого? Явно не від Олега! Від сну? Від примари? Від НЬОГО?

Марія схлипнула ще раз, потім прихилилася спиною до стіни й обійняла себе за плечі. Глибоко в грудях щось починало пульсувати — чи то гнів, чи то відчай, вона вже й не розуміла. В голові відлунювали слова Олега: "Ти себе бачила?".

Так, бачила. Щодня бачить у дзеркалі. Вона — монстр. Вона страшна. Кошмарна. Марія-родимка, як називали її всі навколо. Одна щока майже повністю покрита коричневим наростом на шкірі, який неможливо приховати жодними косметичними засобами. І видалити неможливо — вона дізнавалася. Страшна і гидка. А зараз ще й вагітна невідомо від кого…