ЧАСТИНА ПЕРША. Розділ 1. Медичний діагноз

Розділ 1. Медичний діагноз

У клініці стояла тиша, яка здавалася Марії ще глибшою через стерильний блиск білих пофарбованих стін і запах чистоти, що наповнював кожен куток. Медсестра, чиї губи були розтягнуті в неприродній, напруженій усмішці, провела дівчину по коридору й жестом вказала на двері. І Марія, відчуваючи, як її кроки при наближенні до кабінету стають зовсім вже механічними й позбавленими власної волі, підняла руку, щоб постукати, але передумала, не постукала, а одразу ввійшла до кабінету.

— Доброго дня, — промовила лікарка, яка виглядала молодою, десь близько тридцяти. — Сідайте. Ви Марія…? — жінка поглянула на монітор перед собою.

— Так. Марія Бондар. Я… Мене нудить. Уже більше місяця. Навіть  довше, — промовила дівчина, майже зразу почавши говорити, бо відчувала, що інакше захлинеться у власних тривогах і думках, які розривали її зсередини. Вона всілась на краєчок стільця, нервово стиснувши долоні в кулаки.

— Угу, — лікарка відвела очі до монітора, натиснула кілька клавіш, відкриваючи картку пацієнтки, і ледь помітно кивнула головою. — Інших симптомів немає? Температура, біль, порушення менструального циклу?

— Ну… я відчуваю втому. Але температури немає, — сказала Марія, намагаючись говорити спокійно, але зараз її озвучені страхи нервували, і слова доводилося випихати із себе силоміць.

Вона усвідомила раптом, що її тіло ніби скрижаніло, що всередині неї запанував холод. Тілом пробіг дрож, і неможливо було зігрітися навіть теплим одягом, який вона натягнула на себе сьогодні. Згадала, що в ту хвилину, коли вона вранці вибігала з дому, накинувши на себе перше-ліпше, аби тільки швидше покинути стіни, які нестерпно душили, вона прагнула лише одного: дістатися сюди, до цієї лікарні, щоб нарешті дізнатись, що коїться з її тілом і чому відчуття нудоти не полишає так довго.

Свідомість відкидала думки про хворобу до останнього. Вона думала про будь-що, наприклад, про те, що над містом із самого ранку нависло низьке похмуре небо, що нещодавно пройшов рясний дощ, про бруківку, що встигла покритися калюжами, про вітрини магазинів, про все, що потрапляло на очі, але не про нудоту й липкий страх. Але буквально все навколо змушувало дівчину ще більше відчувати себе маленькою й беззахисною. Марія йшла сьогодні зранку швидко, поспіхом, відчуваючи, як дихання збивається, а пальці все міцніше стискають телефон, де було записано час прийому у клініці… Ох, думки заповнювало тільки одне питання, яке не відпускало ні вдень, ні вночі...

“Що, якщо в мені щось росте? Щось, що несе небезпеку? Що, як це якась хвороба, від якої я можу померти, навіть не знаючи чому? Може, це пухлина, яка викликає таку нудоту?” — думала дівчина повсякчас.

Нудота переслідувала дівчину щодня, і Марія знала напевно, що це не примха чи вигадка, бо відчувала, що цей стан приходить завжди в один і той самий час, ще до того, як пролунає будильник. Сили з кожним днем танули. Вона інтуїтивно відчувала, що організм якимсь чином змінюється. Господи, тепер навіть запах кави, який колись дарував відчуття комфорту, став для неї нестерпним і викликав різкий напад відрази й нудоти! І Марія розуміла, що це не є нормальним, що слід відвідати лікаря, але весь час відкладала. 

— Коли ви востаннє були з чоловіком? — несподівано запитала лікарка тоном, який залишався діловим, але в якому Марія вловила нотки зацікавленості. — Можливо, ви вагітні? Коли були останні місячні?

Марія відчула, як її щоки раптово почервоніли, і вона, злякано підвівши погляд, спробувала щось сказати, але слова чомусь застрягли десь між горлом і язиком. Довелося прокашлятися. 

— Місячних... е-е-е... давно не було… Я якось не звертала уваги… Але.., — вона зупинилась на півслові, хапнула повітря, і відчула, як обличчя її ще сильніше палахкотить. — Але я ще ніколи… у мене ніколи не було… е-е-е... близькості.

Лікарка уважно подивилася на пацієнтку і підняла брови, але голос її залишався таким самим рівним, спокійним.

— Ви незаймана? Вам двадцять п'ять років. В такому віці деякі жінки мають вже по троє дітей.

— Так, — відповіла Марія тихо, опускаючи очі додолу. Вона не хотіла виправдовуватися! Чесно кажучи, її це завжди бісило! Але подальші слова звучали все-таки, як виправдання. — Ви ж бачите… Я не дуже… е-е-е… симпатична, якщо можна так сказати… Ця родимка всіх відштовхує. Чоловіки якось не звертають на мене уваги... А я сама… Не знаю… Я... Я не можу бути вагітною!

На обличчі дівчини темніла велика родимка, неправильна за формою, яка багато разів ставала причиною того, що люди відводили погляд або починали говорити про неї пошепки, ніби вона була чимось неправильним чи відразливим.

— Добре. Не хвилюйтеся, — мовила лікарка голосом, який був спокійний, майже лагідний, так, наче вона не вперше мала справу з подібними історіями. — Ми все перевіримо.

Вона обстежила Марію, рухаючись швидко й чітко, а потім запропонувала здати тест на вагітність, вказавши дівчині на дверцята у кутку кабінету, де знаходилася невеличка вбиральня. Марія зробила тест і винесла лікарці білу продовгувату смужку, на якій зовсім не розумілася. Та й звідки? Вагітність? Це нонсенс!

Вона знову всілася на краєчок стільця, не в змозі навіть нормально зітхнути, відчуваючи, як її долоні вкриваються вологим потом, і як час повільно повзе вперед, перетворюючи кожну хвилину на катування. Погляд Марії не відривався від тонкої смужки у руках лікарки. Жінка подивилася на неї, потім підвела очі на Марію, і в її погляді майнула тінь того, чого вона ніби не хотіла говорити вголос.