Розділ 24

  Королева Хаель сиділа в обідній залі на кріслі, обладнаному коліщатками, і мертвими очима дивилася в нікуди. Так звелів король Гастон, щоб кохану покійницю возили за ним усюди, куди йому забажається піти. Її руде волосся було вкладене у пишну зачіску, увінчану золотою короною поверх напівпрозорого покривала. Бліде обличчя щедро пофарбоване рум’янами на білилами, які були накладені таким густим шаром, що робили покійницю схожою на ляльку. На тарілці була розкладена улюблена їжа Хаель. В її руку вклали срібну ложку, начебто вона їла. Але та рука вже не була білою та ніжною. На висохлій шкірі проявилися синюшні плями. Нігті теж почали набувати фіолотевого відтінку. А від масивних золотих перстнів та широких браслетів, які прикрашали ту руку, ставало ще моторошніше.

   Гастон зупинився перед покійницею. Потягнув за руку, яка не тримала ложку. Сказав:

  - Ходімо, Хаель.

  Покійниця трохи похилилася, але не ворухнулася. ЇЇ мертві очі продовжували дивитися вдалечінь. 

  - Не хочеш?! – страшно розреготався Гастон. – Тоді залишайся тут!

  Нечисленні придворні перезирнулись у паніці. Вони вже звикли до безумства короля Гастона. Але це нове безумство здавалося ще страшнішим.

  Гастон нахилився до Хаель і погладив її по щоці. На долоні чоловіка залишився слід він рум’ян та білил, але він не помічав того. Задумливо дивився у мертві, порожні очі жінки.

  - Якби не ти, то нічого б цього не трапилось, – промовив він. – Я б і досі жив би при Фредеріці. Знаходився б на другому плані, не грав би важливої ролі, але і досі був би королем і насолоджувався б життям. Але ж ні! Захотілося мені покоролювати від власного імені!..

  Хаель не відповідала. До короля підступила одна з покоївок. Вклонилася і доповіла:

  - Ваша Величносте, принц Мортіс готовий до подорожі.

  Гастон востаннє подивився на Хаель. Йому до болю у серці захотілося увезти з собою її тіло. Знову пробудилася колишня пристрасть. Гастон не втримався і вп’явся ненаситним поцілунком у нафарбовані губи Хаель. І мертвецький запах вдарив його в обличчя. Гастон гидливо відсахнувся. Лише тепер він остаточно прийняв смерть Хаель.

  Він розвернувся і вже збирався вийти з обідньої зали.

  - Батьку, я піду з вами! – побігла за ним Леонор. – Не залишайте мене на поталу юрбі!

Гастон зупинився. Подумав.

  -  Добре, ходімо, – погодився він. – Але візьмемо з собою твого чоловіка.

  - Навіщо він нам? – здивувалася Леонор. – Умберто майже не рухається. Вивезти його буде тяжко. А нам, у нашій втечі, не потрібен зайвий тягар. Нехай лишається...

  Леонор не договорила, але подумала, що краще бути вдовою, ніж тягти на собі остогидлого чоловіка.

  - У графа де Паломар великі гроші, які будуть нам потрібні, – заперечив Гастон. – Якщо ми його залишимо у Монтьєлі, то повстанці захоплять його і заволодіють грошима. Воно нам треба?!

  - Ви праві, батьку, – похилила голову Леонор.

  Гастон подивився на королеву Хаель. Леонор теж мимоволі перевела погляд на мачуху.

  - Крісло на коліщатках! – майжк водночас вигукнули вони.

  Гастон схопив покійницю за талію і ривком підняв її з крісла. Срібна ложка задзвеніла, падаючи на кам’яну підлогу. Мертва рука лягла йому на плечі, голова мотилялася зі сторони в сторону.  

  - Допоможи мені, – сухо звелів він.

  Леонор, скорчившись від огиди, підхопила тіло мачухи з протилежного боку. Разом вони підтягнули Хаель на узвишшя, на якому стояли два стільці, схожі на трони. Всадовили покійницю та той стілець, який зазвичай займала королева Фредеріка. Під час отих маніпуляцій корона сповзла на вухо Хаель і ледве не впала на підлогу. Леонор, яка встигла зняти з руки мачухи два коштовні перстні та браслет, поки разом з батьком саджала її на трон, простягнула руку і до корони. Але Гастон прикрикнув на доньку:   

  - Не чіпай!

  - Чому? – здивувалася вона. – Адже Хаель вже не потребує корони!

  - Хай буде, – буркнув Гастон, поправляючи корону на голові покійниці. – Нехай усі бачать, що вона померла королевою.

  Леонор похнюпилася. Їй не хотілося залишати Віоланті та її юрмі таку дорогоцінну прикрасу, але персні та браслет, які брязкали у кишені, гріли душу. Леонор подумки вмовляла себе, що вона не поцупила, а врятувала коштовності.    

  - Бери крісло для свого графа і ходімо звідси, – похмуро наказав доньці Гастон.

  Не минуло й пів години, як вони вже покидали замок Монтьєль. Невеличкий загін вийшов з прохолодного кам’яного замку на залитий сонцем двір. Попереду – Гастон, вже не король, а лише принц Алагонський. На руках він тримав маленького сина, який солодко спав і не знав, які страшні події кояться навколо нього.

  У Віоланти, яка стежила за від’їздом батька, тьохнуло серце. Адже це був її брат, хоч і народжений від ненависної мачухи. У якийсь момент вона хотіла дозволити батькові залишитись. Заради невинної дитини. Але лицар Трістан виразно подивився на неї, і Віоланта передумала.

  За Гастоном йшла принцеса Леонор. Вона ступала гордовито, не дивлячись ні на кого, з гидливо викривленими губами. На шиї, пальцях та вухах – стільки коштовних прикрас, скільки вона могла унести. Позаду Леонор двоє охоронців котили крісло, на якому витягнувся граф Умберто де Паломар. Колишнього красеня перекривило так, що на нього було страшно дивитись. Його кінців були схожі на покручене коріння, у кутках губ накопичилась слина. Леонор повинна була б дбайливо витирати хустинкою ту слину, щоб показати, яка вона вірна дружина. Але їй було огидно робити те. Граф Умберто перетворився у овоч, від якого не було ніякої користі. Пристрасть швидко минула. А кохання ніколи й не було.