Розділ  23

  Леонор стояла поруч з батьком. Незвичайна поява сестри здивувала її настільки, що вона забула про хворого чоловіка. Граф Умберто де Паломар лежав у своїх покоях, сліпий на одне око та ще й наполовину паралізований. Коли він жалібно стогнав, Леонор навіть жаліла його. Але іноді графові Умберто ставало легше і тоді він починав осипати увесь світ надзвичайно вигадливою і барвистою лайкою. На долю Леонор теж випадали образливі слівця. У такі хвилини принцеса-графиня ненавиділа чоловіка і бажала йому смерті.

  Безсонні ночі наклали на обличчя Леонор сліди втоми. І коли вона побачила внизу Віоланту у розкішній сукні з зоряним шлейфом, у супроводі лицаря Бертрана – мовчазного, похмурого красеня, та двох вовкулаків з білосніжною шерстю, яка сяяла у сонячних променях так, що аж сліпила очі, то колишня заздрість знову пробудилися у ній.

  - Батьку! Звеліть заарештувати Віоланту! Вона порушила ваш наказ і втекла з замку, – звернулася принцеса-графиня до короля Гастона.

  Але за спиною Віоланти стояв народ. Жителі міста Монтьєль, усі ці ковалі, м’ясники, цирюльники, гончарі, кушніри, теслі, чоботарі, пастухи, бакалійники, корчмарі та інші ремісники, чиї сильні руки звикли тримати інструменти, схожі на зброю. Вони згуртувалися за спиною свої принцеси, у якій вбачали надію. Життя за часів короля Гастона Першого перетворилося на якісь жахливу діру, у яку королівство скотилося поступово, непомітно, але неминуче. Леонор розуміла, що у тому разі, якщо ця юрба заполонить численні зали та переходи замка, то вона знесе на своєму шляху нову охорону – ненависних головорізів графа Умберто.

  Леонор було страшно. Розгублена і налякана, вона не знала, що робити. Найкращим виходом їй здавалося наступне: нехай батько візьме на себе усю відповідальність і вирішить проблему.

  А батько стояв вирячивши очі і шепотів:

  - Це Зоряна Примара! Вона прийшла за мною!

  - Яка ще Зоряна Примара? – незадоволено скривилася Леонор. – Це Віоланта, ваша старша донька! Хіба ви не впізнаєте її?

  -   Її очі палають, як зорі... – Гастон не міг відірвати погляду від Віоланти.

  -  Це вам тільки здається, батьку!

  В очах Віоланти, справді, з’явився дивний блиск. То був відблиск, який залишився після зустрічей з Примарою. Відблиск слабкий, який лише віддалено нагадував зоряні очі понадземного створіння, але Гастон усе бачив у перебільшеному вигляді. Йому здавалося, ніби погляд Віоланти обпікає його майже так само, як палаючі очі Зоряної Примари.

  Віоланта обернулася до лицаря Трістана. Промовила піднесеним голосом:

  - Скажи моєму батькові, щоб покинув Монтьєль. І взагалі – королівство Лірію. Хай повертається до своєї країни. І тоді ніхто не буде переслідувати його. Я обіцяю, що не чинитиму перешкод на його шляху.

  Трістан кивнув і увійшов у двері замку. Йому не довелося навіть стукати. Важкі дубові двері, висотою у два людських зроста, відчинилися перед ним, коли він наблизився. Трістан йшов рішуче. Кроки стрімкі та виважені, очі рішуче дивилися на дорогу, долоня стискала руків’я меча. Кожен його крок відлунював під склепінням галереї. Придворні злякано притискалися спинами до стін, коли лицар Трістан проходив повз них.

  Король Гастон чекав на нього у залі, вікна якої виходили на невеличкий майданчик між замком та Вхідною вежею. Він чув кроки, що наближалися з кожною миттю, і промурмотів:     

  - Це йде моя доля!

Леонор у відчаї шарпала батька за рукав:

  - Звели кинути його до в’язниці! – верещала вона.

Але король Гастон не звертав уваги на доньку, начебто й не чув її.

  Лицар Трістан наблизився і став перед королем. Невблаганний, як правосуддя. Як помста або смерть. Як сама доля.

  - Іменем принцеси Віоланти! – хрипко промовив він. – Я прийшов, щоб донести до Його величності короля її волю.

  - Її волю?.. – гірко усміхнувся король Гастон. – Звучить так, начебто у Монтьєлі відтепер править моя донька. А я – так... Ніхто. Приблудний принц з сусідньої країни. А що буде, якщо я не підкорюся волі принцеси, моєї доньки? Я – король!

Лицар Трістан спокійно подивився на нього.

  - Ваша величність має повне право не підкорятися. Але тоді – війна! Але у такому разі... Чи багато воїнів стане на ваш бік, Ваша величносте. Вигляньте у двір! Народ Лірії постав за принцесу Віоланту!

  - Я вже бачив, – скривився Гастон. – Але за мене стоять сеньйори! А вони важливіші від збіговиська простолюду.

  - Ваші сеньйори давно розбіглися і поховалися попід ліжками та столами з переляку, – посміхнувся Трістан. – Ці розніжені шляхтичі знають, як лестощами та інтригами прихилити до себе королівську милість, але не вміють воювати по-справжньому.

Король Гастон нервово смикнувся. А лицар Трістан безжально продовжував:

  - Може, ви покличете своїх нових охоронців – головорізів графа Умберто? Так і вони поховалися! Вони сміливі лише перед тими, у кого нема зброї. Вони стільки зла наробили людям в останні місяці, коли тримали усе місто в покорі та страху, що тепер ті горять помстою. І горе тим бідолахам, які потраплять у руки повстанців-ремісників!

  Гастон озирнувся. Юрба навколо нього значно порідішала. Він бачив лише переляканих жінок