Розділ  22

  Принцеса Віоланта та лицар Трістан провели кілька днів на вершині гори. Вони чекали на звістку від Зоряної Примари.

  Що коїлося унизу, у замку Монтьєль, вони не знали. Тай не бажали знати. Їм було добре удвох, на самоті, під зоряним небом, яке тут, на висоті, здавалося зовсім близьким. Трістан іноді простягав руку так, ніби торкався пальцями місяця, і жартував, що для коханої познімає з неба і місяць, і зорі. Його смагляві тонкі, але сильні пальці світилися від місячного світла.

  Вночі вони спали, прикрившись теплим плащем. Лицар Трістан зробив намет з гілок, який створював враження захисту. Вранці вони знаходили біля входу до намета знаходили велику хлібину та глечик з молоком, залишені чиїмось дбайливими руками. Трістан та Віоланта здогадувались чиїми. Вони пили воду зі струмка, який протікав неподалік від них, між великими синіми валунами. Вода у струмку була чистою і прозорою, але такою холодною, що від неї боліли зуби.

  Іноді з’являлися вовкулаки. Вовкулаки приносили у зубах шматки свіжого м’яса і обережно клали біля ніг лицаря Трістана. Він лагідно тріпав їх по загривку, як своїх мисливських собак. Вовкулаки не терлися об Трістанові чоботи. Вони не були собаками, і не признавали  над собою хазяїв. Але вони задоволено мружили очі, показуючи, як їм подобається ласка. Віоланта спочатку боялася їх, але потроху звикла. Навіть спробувала торкнутися і попестити їхню спину, вкриту цупкою білою шерстю з блакитним відтінком.

  Зоряна Примара з’явилася несподівано, як і в перший раз. Спочатку повітря стало густим, а потім з’явилася вона, нізвідки і звідусюди.

  Трістан та Віоланта підвелися назустріч. Вони вже не лякалися Примари. Навпаки: зустріли її з усмішками.        

  - Можете повертатися у замок, – промовила вона. Туманне обличчя залишалося незворушним. Ясний голос існував незалежно від неї і дивним чином проникав у вуха тих, до кого вона зверталася.

  - А як там, у замку? – несміливо запитала принцеса.

  - Ти сама побачиш, – відповіла Зоряна Примара. – Зрозумієш і зробиш те, що маєш зробити.

  Примара змахнула широким рукавом. Віоланта незчулася, як брудний чоловічий одяг, у якому вона тікала з рідного замка, перетворилася на розкішну сукню небесно-блакитного кольору, заткану золотими трояндами.

  - Ах! – зачаровано вигукнула вона.

  - Ну, ось ти і готова! – по зміні у голосі здавалося, нібито Примара усміхнулася під туманною маскою. – Не вистачає лише умивання водою зі струмка.

  Віоланта послухалась. Старанно, намагаючись не забруднити сукню, яка так і сяяла чистотою та свіжістю, вона нахилилась над струмком. У прозорій воді відбилося її замурзане обличчя. Вона старанно вмилася, відчуваючи, як енергія заструмувала під шкірою. За поясом сукні знайшовся срібний гребінець. Віоланта старанно розчесала волосся і розклала його по плечах.

  Вона повернулася до Трістана і Зоряної Примари. І по блиску в очах коханого зрозуміла, що виглядає чудово.

  - Час прощатися! – пролунав голос Зоряної Примари.

  - Як нам дістатися до Монтьєля? – запитала Віоланта. – Наші коні загинули.

Втрутився лицар Трістан:

  - Доберемося пішки. Я знаю шлях.

  - Не треба. Мої вовкулаки довезуть вас за мить.

  Віоланта відчула довіру. Не вагаючись, вона сіла на одного з вовкулаків, як на коня. Трістан зробив те ж саме.

  - Тримайтеся міцніше! – звеліла Зоряна Примара і змахнула рукавами.

І вовкулаки зринули у небо.

  Щоб не впасти, Віоланта трималася за шию вовкулака. Під нею пролітала зелена долина і чарівне болото, де зеленошкірі русалки з безсилою люттю дивилися їм услід. Над нею бігли білі хмари, змінюючи форму. Поруч інший вовкулак ніс Трістана. Вітер розвівав зелений плащ лицаря. Його ноги міцно стискали боки вовкулака. Волосся було відкинуте назад і пливло по повітрю чорними хвилями. А чіткий профіль був таким виразним, начебто його викарбували на срібному флоріні.

  Вони помітили, як перетнули Межу. Перебільшено яскраві кольори поблякли. Природа під ногами стала звичайною. Вовкулаки, перебираючи білими ногами у повітрі, стрімко летіли до Монтьєля.

  Перед тим, як приземлитися, вони облетіли коло над містом. Віоланта чітко бачила кожен зубець на замкових мурах, кожну черепицю на баштах, блиск на вістрях солдатських алебард.  Солдати попідводили голови і зачаровано стежили за дивиною – білі летючі вовки і вершники, які чудом трималися на вовчих спинах. Новий начальник охоронців, який замінив лицаря Трістана, притримуючи капелюх, біг до сходів. Певно, хотів доповісти королю Гастону.

  Віоланта насмішкувато гукнула:    

  - Стріляйте з гармат! Один постріл, бо принцеса Віоланта повертається додому!

  Вона не знала, чи вітер доніс її слова до охоронців. Солдати не рухались. Тільки їхні голови слухняно поверталися услід вовкулакам.

  Прості міщани теж задивилися на вовкулаків. Їхні круглі обличчя, повернуті до неба, були наляканими. Люди не знали, чого й чекати після усіх бід, які навалилися на них останнім часом.

  Останнє коло над Королівською площею. Лапи вовкулаків м’яко торкнулися кам’яної бруківки. Міщани збіглися на площу, щоб подивитися. Цікавість виявилася сильнішою від страху. Але страх нікуди не зник. Він змушував людей тулитися до стін будинків. Між натовпом на вовкулаками утворилося велике порожнє коло.