Розділ  21

  Гастон прокинувся від того, що хтось настирливо смикав його за плече. Виринув, наче зі сну. Здивовано озирнувся. Усі ті придворні, які розбіглися при появі Зоряної Примари, тепер скупчилися за його спиною. Вони зрозуміли, що потойбічне створіння прийшло не за ними, а за королем та королевою-коханкою, і більше не лякалися. Навіть покоївки та повитухи, які заховалися під високим ліжком і там ледве не померли від переляку, повилазили і тепер заходилися над новонародженим принцом, не забуваючи час від часу позирати на королеву Хаель.

  Першою наважилась пані Леопольдіна, стара фрейліна покійної королеви. Перехилившись через голову короля, поважна пані торкнулася холодної руки Хаель.

  - Ваша Величносте, королева померла! – вона розгублено повернулася до короля.

  - Ні, вона жива – хрипко відповів Гастон, обіймаючи тіло Хаель.

  Жива, то й жива. Спочатку на поведінку короля не звернули уваги. То був звичайний, усім зрозумілий розпач закоханого чоловіка. Коли смерть забирає кохану людину, та ще й отак несподівано, – важко повірити, важко прийняти втрату. Але через деякий час в опочивальні з’явилися мовчазні жриці богині Касти, покровительки жінок. Вони були вбрані в широкі чорні туніки зі скрученою мотузкою замість пояса. І єдиною дозволеною жрицям прикрасою був срібний медальон  з овечою головою.

  Жриці увійшли і скромним рядком стали попід стіною. Похилили голови, склали руки на грудях і мовчки чекали, коли їм буде дозволено зайнятися тим, заради чого вони з’явилися у королівському замку.

  - Ваша величносте, дозвольте жрицям підготувати тіло королеви до поховання, – нарешті не витримала пані Леопольдіна.

Ніхто з чоловіків не насмілився заговорити.

  - Вона жива. Я не дозволю її поховати, – мотнув головою Гастон.

  Як не вмовляли його, він не випускав з обіймів тіло Хаель. Його вбрання було в її крові. Дитину забрали і вклали в колиску, але Гастон вимагав, щоб та колиска була у нього на очах.

  Прибігла Леонор. Заверещала:

  - Батьку, що ви зробили з моїм чоловіком?

  Умберто принесли у подружні покої шість здоровенних чоловіків. Він стогнав і сипав прокльонами так, що у Леонор розривалося серце. На місці правого ока в Умберто сяяла кривава рана. Він не міг йти самостійно, бо, окрім болю, що розривав голову, його права нога не згиналася, а права рука висіла, як зламана гілка. Кожен крок завдавав болю. Леонор звеліла, щоб чоловіка вклали у ліжко. А сама, розлючена як тигриця, побігла до батька.

  Руде волосся розметалося по плечах та спині. Очі палали гнівом. Коли вона влетіла в королівські покої, придворні розступилися.     

  - Батьку, що ви зробили з моїм чоловіком?!

Король Гастон підвів голову на крик.

  - Де ти була увесь цей час? Невже ти відчула, що сталося.

  - Яка різниця, де я була? – дратівливо відповіла Леонор. У принцеси малися свої секрети, які вона не хотіла розголошувати. – А що сталося?

  - Зоряна Примара приходила у замок, – відповів король.

  - Зоряна Примара?.. – Леонор прикусила губу.

  - Подивись, що вона зробила з твоєю матір’ю...

  - Моя мати давно померла. Хаель – не моя мати, – відповіла Леонор.

  Але її очі кольору бурштину зробилися круглими. Вона зрозуміла, що Хаель померла. У живих не буває такої дивної, наче поламаної пози і скляного погляду. Та ще й бурі плями застиглої крові на простирадлах...

  А король Гастон обіймав ноги покійниці і скиглив:

  - Хаель не померла!.. Вона не може померти!..

  Слова Леонор надали йому новий поштовх. Він вчепився за них, як за рятівну мотузку, яка мала витягти його з жахливого колодязя, де панувала смерть.

  - Ти ж сама сказала, що померла твоя мати. А Хаель не твоя мати. Вона не померла! – впевнено сказав Гастон.

Пані Леопольдіна підійшла до принцеси і вклонилася:

  - Ваша Високосте, ми не знаємо що робити. Жриці богині Касти прийшли, щоб обмити покійницю і вбрати її для поховання. А Його Величність не дозволяє наблизитись до тіла.

  Придворті схвально загомоніли, підтримуючи слова немолодої фрейліни. Але не дуже голосно і ховаючи обличчя за спинами сусідів. Щоб король Гастон не запам’ятав їх і не помстився.

  - Хаель померла, батьку, – Леонор торкнулася його плеча.

Він зробив плечем рух, наче відганяв комара.

  Леонор не знала, що робити. Відійшла до колиски – нового предмету в опочивальні. Звідти долинув дитячий крик. «Хаель народила», – майнула відсторонена думка. Але у серці нічого не ворухнулося. Занадто багато лякаючих подій пережила вона в останні пів години. Ще й досі не могла оговтатись.

  - Це твій брат. Привітай його. Колись він стане королем Лірії, – король Гастон на мить відволікся від мертвої.

  «Хлопчик – сумно подумала Леонор. – Це означає, що у черзі на корону він стане переді мною і Віолантою. Одразу після Бертрана».

  Але це було не найгірше. Леонор здригнулася від відрази. Це дитя, невинне та беззахисне, для неї було чужим. Воно вийшло з тіла ненависної Хаель. На ньому начебто стояла печатка зла.