Розділ  20

  Зоряна Примара з’явилася на Королівській площі нізвідки. Наче виткалася з повітря. Ставна і висока жіноча фігура, вбрана у червону сукню з довгими рукавами і зоряний плащ з відлогою. Замість обличчя – сірий туман. Замість очей – сліпучі зорі. І з нею двоє величезних вовкулаків, один праворуч, другий – ліворуч від Зоряної Примари. Їхня шерсть була сліпучо білою, лише на спині вилискували блакитні волоски.

  Міщани, які ще не встигли оговтатися після ураганного вітру, розбіглися хто куди. Поховалися у найнесподіваніших місцях. Один чолов’яга навіть забрався у купу сміття і блимав звідти цікавими очима.

  Двоє жерців, які визирнули подивитися, що сталося, відразу ж зачинили широку дубову браму, прикрашену мідними візерунками. Зоряна Примара лише повела у їхній бік палаючими очима – і від брами залишилася лише купка попілу. А довгі чорні туніки, у які вдягалися жерці, розлізлися на шмаття, наче на тканину плеснули роз’їдаючу рідину. Напівголі та смертельно налякані, жерці поховалися у темній глибині храма, за статуєю бога Капріуса з козлячою головою. Вони шукали захисту у неіснуючого бога, якого самі ж і вигадали.

  Зоряна Примара та її вовкулаки посунули у бік королівського замку. Вона перебирала ногами, як земні істоти, але, водночас, пливла у повітрі, не лишаючи слідів.

  Відгодований до велетенських розмірів вепр-людоїд хрокнув, завбачивши Примару. Зіщулив вуха, кілька разів закрутився навколо себе і забився в куток гігантської клітки.

  Зоряна Примара зупинилася навпроти клітки. Покачала головою. Сказала:

  - Що з тобою зробили люди, бідолашне створіння?!

  Вона змахнула рукавом, і вепр на очах почав зменшуватися у розмірі. За мить він пройшов усі етапи свого дозрівання, тільки навпаки, і перетворився у мале порося з білими смужками на спині. Порося слабенько вискнуло, наче подякувало, протиснулося між прутами клітки і побігло геть. І побігло у ліс за Межею, де й народилося. А потім випадково попало у світ людей, де й було зловлене мисливцями графа Умберто, яких здивував небачено великий розмір тварини.   

  Зоряна Примара підійшла до замкової брами. Охоронців не було. Головорізи графа Умберто, такі сміливі з тими, хто не смів дати їм відсіч, злякалися і поховалися.

  У безмежній тиші Зоряна Примара пройшла по порожньому замку. Її очі бачили шлях, який вів до покоїв королеви Хаель. Ніхто не смів спинити її.

  Король Гастон стояв на порозі опочивальні королеви з новородженою дитиною на руках. Він передчував, що Зоряна Примара з’явилася по нього, і напружено чекав. Придворні – ті, що не встигли поховатися, – завмерли, наче закам’яніли. Зоряна Примара підійшла до графа Умберто де Паломара. Прошелестіла:

  - Подивись на мене!

  Умберто знав, що не можна зустрічатися поглядами з очима-зірками. Бо можна втратити зір. Але у голосі Примари було щось таке, що змусило його підкоритися. Граф Умберто несміливо підвів очі, як у дитинстві на суворого батька, який погрожував покарати його за провину. І відразу ж відсахнувся і скрикнув від болю. Погляд Зоряної Примари пропалив йому голову і випалив праве око.

  Граф Умберто схопився за очі. Він стогнав і скиглив, валяючись на кам’яній підлозі. Зоряна Примара переступила через нього. І до графа Умберто долетів її голос:

  - Твої злочини відомі. Але твій час ще не настав. Живи і готуйся до того, що тобі доведеться заплатити за все, скоєне тобою, або іншими за твоїм наказом. 

Граф Умберто закотив єдине око попід лоба і втратив свідомість.

  Зоряна Примара зупинилася перед королем. Плащ кольору зоряного неба зі зміїним шурхотом тягнувся за нею по кам’яних плитах. Гастон здригнувся. Відступив на крок. Страшна постать мовчки посунула за ним і зупинилася навпроти, обличчя до обличчя. Якщо можна назвати обличчям оту туманну пляму з палючими зірками замість очей.

  Малий Гастон заплакав на батькових руках. Тоненько, наче кошеня. Гастон-батько інстинктивно затулив йому очі своїм рукавом. Сам він теж уникав дивитися на Примару. Але тікати король не збирався, бо на руках у нього був довгоочікуваний син, а позаду – кохана Хаель, яка марила у післяродовій гарячці.

  Зоряна Примара поклала руку на дитину. Хлопчик перестав плакати. Гастон відчув, як його охоплює смертельний холод. Ноги начебто приросли до підлоги. Неможливо зробити ні кроку. Здерев’янілий язик ледве ворухнувся у роті. Через силу він вимовив:

  - Йди геть! Наказую тобі іменем всемогутнього бога Капріуса! Не чіпай мого сина!

  - Твій бог нічого не зробить мені, – насмішкувато відповіла Зоряна Примара. Посмішки її не було видно, але вона вгадувалася по тому, як забриніло повітря.

  - Йди геть! – очманіло повторював король Гастон.

  - Як звати твого сина? – запитала Примара.

  - Гастон, як і мене... – відповів він проти волі. Наче якась потойбічна сила змушувала його говорити. І не було можливості противитися тій силі.

  - Дитина ні в чому не винна, – задумливо промовила Зоряна Примара. – Вона під моїм захистом. А значить, їй ніхто ніколи не зашкодить. Але забудь про те, що твого сина звали Гастон. Я дам йому нове ім’я. Таке, що більш підходить до обставин.

«Яке?» – хотів запитати король, але захлинувся власними словами.