Розділ  19

  Коли королю Гастону донесли, що його непокірна донька Віоланта втекла з замку, він страшенно розлютився.

  Доносчиком був граф Умберто де Паломар. Він без дозволу заскочив у покої королеви Хаель, де Гастон, зазвичай проводив ранок. Охоронці не зупинили графа. Та й як його зупинити, якщо замкова охорона складалася з його людей?!

  - Стражники, що охороняють міські ворота, доповіли мені, що двоє підозрілих втікачів, перевдягнених в одяг моїх людей, намагалися втекти подалі від міста. Мої люди, на чолі з вірним лицарем Каспаром, поскакали навздогін, але й досі не повернулись.

  - Ти думаєш, моя донька – один з втікачів? – похмуро запитав король.

  І відмахнувся від графа Умберто. Його більше тривожила королева Хаель. Сьогодні вона не вставала з ліжка, бо зранку скаржилася на легкий біль у животі. А щодо Умберто, королю іноді  здавалося, що зять занадто самовпевнений і час від часу несе усілякі дурниці. 

  - Можливо, так воно і є, – підтвердив Умберто. – Мені донесли наступне: Каспар на чолі невеликого загону зустрівся з двома солдатами, яки здалися йому підозрілими, але їхні пояснення задовольнили Каспара і він продовжував свій шлях. Опинившись біля воріт, він запитав у вартових, хто саме недавно виїхав і у якій справі. Вартові відповіли, що ніхто з наших людей не покидав сьогодні Монтьєль. Тоді Каспар описав одного з солдат – високого, чорноволосого, з дуже густими бровами. «Чорнявий з густими бровами? – вигукнув стражник. – Схоже на лицаря Трістана, колишнього начальника охоронців!»

  - Он як? – король Гастон полишив Хаель і підійшов до графа Умберто. – Ти думаєш, що то дійсно був Трістан?

  - Я вважаю, що це більш, ніж можливо.

  - А другий солдат...

  - ...Перевдягнена принцеса Віоланта, Ваша величносте. Мені боляче про це казати, але у замку всім відомо, що принцеса і лицар Трістан – коханці.

  - Аааа! – заревів король Гастон. – Усі знали, а мені ніхто не доповів!

  - Тобі про це казали не раз, а ти не хотів слухати, Гастоне, – озвалася з ліжка Хаель. – Усі В Монтьєлі знали про цей зв’язок. Я теж знала. Лише ти заплющував очі, бо не хотів знати нічого поганого про твою улюблену донечку!

  - Мовчи і не лізь не в свою справу! – гаркнув Гастон.

  І відразу ж пошкодував про свою грубість, бо Хаель схопилася за живіт і застогнала. Гастон знову метнувся до неї, схопив за руку і запитав:

  - Що з тобою, моя люба?

  - Болить живіт, – поскаржилась вона. – Кожного разу все сильніше.

  - Покликати повитуху? – сполошився король.

  - Ще рано, – злякано відповіла Хаель. – До пологів, за моїми розрахунками, ще більше місяця, – і знову скрикнула.

Від болю у неї навіть сльози виступила на очах. Гастон сполошився.  

  - Викличте повитух! – гукнув він. – І жерця Костровита!

  Жрець Костровит останнім часом набував все більшої слави знахаря.

  Королева Хаель хапалася за живіт і вила, наче дикий звір. Ліжко аж трусилося від її конвульсій. Повитухи тримали Хаель за ноги і мацали за живіт.

  - Так, це передчасні пологи. І вони будуть важкими, – наважилася доповісти королю одна з повитух – найстаріша і найдосвідченіша. – Краще вам вийти з опочивальні і не бачити її страждань.

  - Я не можу покинути її! – король поривався до Хаель. Але жінка вже не впізнавала його. Її обличчя було спотворенне стражданням.

  Чотири жахливі години Гастон провів перед зачиненими дверима покоїв Хаель. Занепокоєні придворні намагалися розважити його. Кликали на полювання або пропонували зайнятися державними справами. Але Гастон не міг відірватися від дверей, за якими страждала Хаель. Кожен її крик відлунював у серці чоловіка.

  Аж ось крики спинилися. Гастон жадібно прислухався. Може, це – невеличка пауза, і через хвилину Хаель закричить знову, ще сильніше? Але двері відчинилися і на порозі постала повитуха. Гастон схопився за серце – на білому фартуку жінки були криваві плями.

  - Ваша Величносте, у вас народився син! – вигукнула вона, і лише тоді королі помітив щасливу посмішку, яка розпливлася між пухлявими щоками повитухи.

  Гастон відштовхнув жінку так, що вона ледве не впала, і влетів у кімнату.

  Інші дві повитухи, заклопотані, але теж щасливі, піднесли йому дитину, яку ще не встигли обмити.

  Хлопчик, маленький, рожевий, покритий кров’ю та слизом, морщив обличчя і молотив у повітрі ручками, складеними в мініатюрні кулачки. Його червона голова була вкрита рудуватим ріденьким волоссячком. Гастон розчулився до сліз, коли побачив оті маленькі ручки, пуповину, та крихітний відросток між ніжками, який показував, що колись це дитя стане великим і мужнім чоловіком, як і його батько.

  - Його зватимуть Гастон, як і мене! – оголосив король, пригортаючи до грудей дитину, і не звертаючи уваги на те, що на розкішному, сріблясто-сірому оксамитовому одязі залишаються брудні плями. Зіпсований одяг – то така дрібниця у порівнянні з всеосяжною батьківською любов’ю.

  Гастон вже тричі ставав батьком. Але троє старших дітей народилися, коли він був занадто молодим. Звісно, він був гордий, коли вони народилися. Він любив своїх дітей. Але цього разу його, зрілого чоловіка, який вже не тільки на словах розумів важливість продовження роду, охопила невідчувана раніше ніжність, від якої солодко здригалося серце. Навіть в обіймах Хаель він не зазнав такого глибокого почуття.