Розділ 18

  Сині скелі ставали все крутішими. Невеликі камінці котилися з під ніг, коли на них ступали важкі солдатські чоботи. Трістан та Віоланта вперто дерлися догори. Трістан йшов першим, перевіряв, чи безпечна дорога, а потім простягав руку, щоб допомогти принцесі. 

  Дорога була нерівномірною. Іноді підйом був майже пологим. Але час від часу втікачам доводилося просуватися майже вертикально, чіпляючись збитими до крові пальцями за гілки кущів та камені.   

  - Я більше не можу, – поскаржилася Віоланта, відчуваючи, як тремтять коліна.

  - Відпочинемо на вершині, – безжалісно відповів Трістан.

  І Віоланта слухняно лізла догори з останніх сил. Вона вірила, що від цього залежить їхній порятунок.

  Нарешті вони дібралися до пласкої широкої площадки, яка знаходилася між двома вершинами, схожими на вуха вовкулака. Останні кроки Трістан майже ніс Віоланту і шепотів їй:

  - Ми вже майже дійшли... Ще один крок... Ось побачиш, усе буде добре...  

  Вони зробили привал на широкому виступі, схожому на терасу. Трістан повалив на землю вертикальний плаский камінь. Тепер на ньому можна було сидіти, як на лаві. А під ногами у них розкинувся величний краєвид. Зелена рівнина, зеленаво-сіре болото, золоті клаптики ланів, річка Акра, схожа на перекручену блакитну стрічку, сріблясті плями – скупчення оливкових дерев. Посередині – місто Монтьєль з зубчастими вежами королівського замка, високим шпилем храма та червоними дахами будинків, що оточували обидві величні споруди. А навколо столиці, посеред ланів та оливкових гаїв, були розкидані невеличкі селища у такому ж безладі, як і зірки на небі – навколо місяця.

  Віоланта вмостилася на камені, стягнула завеликі для неї, незручні чоботи і з насолодою витягнула босі ноги.  

  - Як тут добре, – промовила вона. – Навіть повітря якесь солодке.

  Трістан простягнув дівчині хліб зі шматком м’яса, який завбачливо прихопив вранці. Вони жадібно їли, споглядаючи краєвид. Передавали один одному Трістанову баклажку з водою. Відпивали з неї по черзі і перезирались зі змовницькими усмішками. Оце прикладання вуст до одного і того ж самого місця зближувало їх ще більше.

  Час линув дуже швидко. Втікачі цілувалися, забувши про все на світі. І незчулися, як сонце торкнулося гір. Відразу стало незатишно, темно і прохолодно. Віоланта опам’яталася:

  - Що нам робити?

  - Проведемо ніч тут. Місця достатньо. Я розведу вогнище, щоб ми не змерзли.

  - А вовкулаки? – Віоланта злякано озирнулася.

  - А ти їх чула? – посміхнувся Трістан.

  Дійсно, вовкулаки мовчали. Це здавалося дивним, бо Віоланта знала, що сьогодні – їхній день.

  - Ні.

  - І я ні. Не бійся. Від вовкулаків у мене є гілочка ялівця та осиковий кілок.  

  - Що ми тепер робитимемо?

  - Переночуємо тут. Скоро настане ніч, і краще нам не рухатися зайвий раз.

  - А потім?

  - А потім спустимося і підемо іншим шляхом до мого замку. Він тут недалечко...

  Трістан запалив вогнище. Кинув у вогонь гілку ялівця, який вважався захистом від вовкулаків. Під кінець додав осиковий кілок, який мав відлякувати Зоряну Примару. Від вогню пішли приємні пахощі, які подіяли заспокійливо на втікачів.

  Вони влаштувалися біля вогнища, на плащі, – Віоланта в обіймах Трістана.

  - Як тут затишно... – прошепотіла вона.

  Лицар промовчав, напружено вдивляючись у кожен камінь, у кожен кущ, що оточував їх.

  Дві яскраві зорі, розташовані прямо над ними, блимнули кілька разів і зникли. З вологих розселин почав здійматися туман.

  Віоланта напружилася і тісніше притулилася до Трістана. Озвалася:

  - Що там таке? Ти чуєш?

  Трістан поклав долоню на кинжал. У густому білому тумані загрозливо ворушилися якісь фігури. Було чутно м’які кроки. Так ходять мисливські собаки, коли хазяїн вигулює їх. Впевнено, сильно і слухняно.  З кожним таким кроком серце Віоланти обривалося і падало униз.

  - Вовкулаки! – прошепотіла вона.

  Вовкулаки вийшли з туману і зупинилися кроках в десяти від наляканих коханців. Вони були білі з невеликою домішкою блакиті, з сірими шерстинками на спині, наче виткалися з туману, з якого вийшли. Схожі на вовків, якби не їхній рідкісний колір та великий розмір насторожених вух. А ще – зелені очі з вертикальними зіницями.

  У вогнищі догоряла гілочка ялівця. Вовкулаки навіть не поворухнули хвостом чи кінчиками великих чутливих вух. Пахощі хвої не створили ефекту, на який сподівалися Трістан та Віоланта. А люди, там у долині, так вірять у силу ялівцевих вогнищ!   

  - Ми нічого поганого не зробили, і ви не робіть нам шкоди! – вигукнув Трістан, повільно підводячись і не відриваючи погляду від вовкулаків. – Йдіть, куди йшли!

Вовкулаки загарчали і прищулили вуха.  

  - Тихо! – долетів хтозна звідки жіночий голос. – Ці двоє, справді, не зробили нічого поганого.