Розділ  17

  Сонце вже здійнялося над обрієм, але повітря ще зберігало ранкову свіжість, коли Трістан та Віоланта вибралися з підземелля.

  Таємний перехід привів їх у печеру, яка шкірилася сталактитами та сталагмитами, наче нерівними кривими зубами. Вони деякий час пробиралися між тими дивними наростами, чалапали в багнюці, терлися об стіни печери, де криве, переплетене коріння пробивалося крізь землю і чіплялося за одяг та волосся.

  Печера нарешті скінчилася вузьким виходом, який ховався за колючими кущами дикого терену. На руках у Віоланти залишилися подряпини, але душа раділа. Нарешті вона на волі! Тут за містом, навіть повітря було інакшим, не таким, як на замкових вежах. Воно було просякнуте пахощами чабрецю, базилику, розмарину, м'яти та інших трав, назви яких не знала Віоланта. Вона просто підставила обличчя п’янкому вітерцю і думала, що так, напевно, пахне свобода.

  - Ходімо швидше. Не гаймо часу, – підганяв її Трістан.

  Дорога, що пролягала між оливковими деревами зі сріблястим листям та кривими стовбурами, вела до сірого будинка, майже непомітного з міських мурів. Коні були сховані там, у хліві, призначеному для корів. Так пояснив Трістан.

  Йти довелося довгенько по дорозі, вкритій пилюкою, дрібними камінцями та колючими рослинами, що розрослися на узбіччях. Вона ледве встигала за Трістаном з його солдатською виправкою.

  Назустріч скакали вершники, здіймаючи навколо себе клуби пилу. Трістан примружився:

  - Вони в зеленому. Головорізи графа Умберто!

  Віоланта злякано заметалася.

  - Що робити? Вони нас упізнають! Тікаємо?!

  - Ні. Вони нас вже побачили. Нам потрібно поводитися так, щоб не здійняти підозри. Ми йдемо у важливих справах і нічого не боїмося. Коли вершники порівняються з нами – підніми руку у вітанні і мовчи. Говорити, якщо постане така необхідність, буду я.

  Вершники, дійсно, зупинилися поруч. Їх було п’ятеро. Четвірка головорізів у зеленому вбранні з гербом на грудях – сірий вепр на золотому тлі, оповитий виноградною лозою. Цей новий герб граф Умберто вигадав сам, і король Гастон особисто узаконив його. А очолював загін сам Каспар, колишній зброєносець графа Умберто, якому було дароване дворянство.

  Каспар підозріло покосився на двох чоловіків, вдягнених так само, як і солдати з його загону: у зелені дублети та вузькі штані; одна штанина – зелена, друга – кольору гірчиці. Їхні обличчя припали пилом. Їх було немодживо упізнати.

  -  Хто ви такі і куди йдете? – пихато запитав він з висоти свого гнідого коня.

  -  Я – лицар Рінальдо де Ландаль, а це – мій зброєносець. Виконую наказ – знайти одного з колишніх охоронців замка.

  - А чому пішки?

  - Щоб не сполохати злочинця. Згідно з нашими даними він ховається десь тут, у вовчій норі.

  - Зрозуміло, – кивнув Каспар.

  Ім’я Рінальдо де Ландаль здалося йому знайомим. Обличчя лицаря, брудне від придорожньої пилюки – теж. Каспар мигцем зиркнув на зброєносця. Той був юним, струнким та делікатним, наче дівчина. Але – чоловік, як визначив Каспар, затримавши погляд на штанях юнака. І посміхнувся:    

  - Знаю я, для чого ви шукаєте вовчу нору посеред пустого поля, далеко за межами міста. Щоб сховатися від цікавих очей. Ну, то ваша справа! – і зареготав, повертаючи до вершників нахабне обличчя.

  Головорізи підхопили регіт і ще довго підморгували один одному, імітуючи вульгарні жести. Трістан зціпив зуби, щоб не вчепитися в огидну Каспарову пику. А Віоланта почервоніла і опустила голову, від чого вершники розвеселилися ще сильніше, бо впевнилися у тому, що їхня здогадка – правильна.

  - Я виконую наказ, – знову повторив Трістан.

  Каспар підозріло примружився:

  - А хто дав тобі наказ, лицарю? – запитав він.

  - Сам граф де Паломар! – дзвінко вигукнув Трістан. – Не вірите? То поспитайте у нього.

  - Я спитаю!.. – у голосі Каспара  з’явилася загроза.

  - То ми підемо? – Трістан підняв руку у жесті, який для військових означав і привітання і прощання.

  - Знайдіть зрадника і я прийду подивитися на нього, – Каспар зробив знак вершникам і вони зникли у рудуватих клубах куряви.

  - Ходімо швидше, – Трістан схопив Віоланту за руку і вони побігли.

  З незвички у Віоланти закололо у боці, та ще й завеликі чоботи, які належали якомусь солдату і були просто поцуплені Трістаном, ледве не спадали з ніг. На щастя, коні були близько. Осідлані, вони чекали у призначеному місці.

  Коней було троє. Третій призначався для принца Бертрана. Трістан допоміг Віоланті сісти у сідло. Сам скочив верхи і схопив за повідки вільного коня. Пояснив:

  - Не залишати ж його ворогам!

  І вони поскакали.

  Шлях лежав на північ. Там, серед високих неприступних гір знаходилися володіння лицаря Трістана. Кілька замків, кожен з яких був біднішим та занедбанішим від інших. Зате там можна було сховатися так, що жоден головоріз графа Умберто не дістав би. Трістан розраховував заховатися з Віолантою в найнеприступнішому з замків, де давно вже ніхто не жив. Тільки орли та орлиці звивали гнізда на даху.