Розділ  16

  У підземеллі було страшно. Від стін тхнуло вологістю. Ступені були слизькими. Віоланта міцно трималася за руку Трістана, щоб не підсковзнутися і не покотитися кудись униз, у страшну темряву.

  Трістан знав, куди йти, і впевнено вів Віоланту. Віказував їй, на який камінець ставити ногу, а який варто переступити, бо він ледве тримається. Їхні спотворені тіні, осяяні світлом двох свічок, тремтіли на кам’яних стінах.

  На обличчя Віоланти впала павутина. Принцеса злякано скрикнула. Їй здалося, нібито рука відьми сковзнула по її обличчю. Трістан притулив дівчину до себе і, озираючись, схопився за меча. Його поведінка заспокоїла її. «Мій захисник!» – розчулено подумала вона.

  Вони спустилися, пройшли якимись темними переходами, зробили кілька поворотів і знову піднялися крутими гвинтовими сходами. У Віоланти аж дух перехопило. Вона вчепилася в Трістана і більше всього на світі боялася загубитися. Якщо з Трістаном станеться щось страшне, то вона теж загине, бо нізащо не знайде дорогу до своїх покоїв.

  Вони йшли хвилин двадцять. Але ті короткі двадцять хвилин здалися Віоланті цілою вічністю, сповненою запахом тління і шаленим стукотом серця. Нарешті Трістан зупинився перед залізними дверима. Озирнувся на принцесу і сказав з пустотливою усмішкою:

  - Зараз ми точно дізнаємося, чи королева Фредеріка встигла відкрити спадкоємцю корони таємницю підземелля.

І від тієї усмішки їй стало легше на душі. Трістан вмів підбадьорювати.

  Трістан натиснув на камінь у лише йому відомому місці. Клацнув замок. Залізні двері відчинилися і Трістан з Віолантою опинилися у просторій дубовій шафі. Трістан подивився у шпаринку для ключа і прислухався.

  - Здається, принц Бертран один, – прошепотів, звертаючись до Віоланти.

  Він загасив свічки і залишив їх на високій поличці, непомітній, але явно пристосованій для таких випадків. Обережно прочинив двері і визирнув назовні.

  У просторій опочивальні між двома високими готичними вікнами стояло широке ліжко з балдахіном, який підтримували чотири дерев’яні колони. На зеленому тлі подушок та покривала вирізнялося руде волосся та бліде обличчя принца Бертрана. Очі були заплющені, на чолі виступили краплі поту, тонкі губи скривилися у стражденній гримасі.

  Трістан зробив кілька обережних кроків. Віоланта злякано притулилася до нього. Вона вперше бачила брата таким кволим і їй було невимовно боляче.

  Якими б легкими не були їхні кроки, у хворих вухах Бертрана вони відлунювали так, наче по кам’яній підлозі проскакали підковані коні. Принц розплющив очі і злякано підхопився. Йому здалося, нібито головорізи графа де Паломар пробралися у його покої, щоб остаточно добити його. Рука потяглася до кинжала, завбачливо схованого під подушкою.         

  - Ах, покидьки! Прийшли вбити мене?! Це граф Умберто прислав вас? Е ні, я так просто не здамся! Давайте, підходьте. Перш ніж я перестану дихати, я з насолодою перегризу вам горло!

  Кинжал тремтів у кволій руці принца. Серце Віоланти стиснулось від жалю. Бертран був таким слабким, що не вбив би й щура.

  - Брате, це ми! Я і лицар Трістан. Ти не впізнаєш нас? – вигукнула Віоланте.

  Бертран примружився, але міг розпізнати лише зелену одежину головорізів графа Умберто і білі плями облич. Віоланта зняла зелений капелюх і трусанула головою. Чорне волосся розсипалося по плечах і по спині.    

  - Віоланто?! Це, дійсно, ти? – промурмотів Бертран і знову відкинувся на подушки.

Віоланта присіла на ліжко і схилилася над братом. 

  - Так, це я.

  - Я подумав, що ти хлопець. О Боги! У тебе між ногами висить справжнє чоловіче причандалля!

  Віоланта почервоніла по самісінькі вуха. Вона встигла забути про те, як лицар Трістан зробив з неї чоловіка за допомогою батистової хустинки.   

  - Це придумав Трістан, щоб я була схожа на хлопця, – пояснила вона. – Як бачиш – спрацювало. Але не дивись туди. Краще скажи мені, що тобі болить?

  Долоні Бертрана були холодними і неприємно вологими коли Віоланта взяла його руку в свої.

  - Мені болить усе. І душа, і тіло, – прошепотів він.

Коли Трістан підійшов до ліжка, принц кволо усміхнувся:

  - Я чекав на вас, лицарю. Я знав, що ви скористаєтесь таємним переходом. Я відчував. Я вірив.

Трістан та Віоланта перезирнулися.

 - Принце, якщо вам відомо про таємні переходи, то це означає, що королева Фредеріка готувала у спадкоємці саме вас. Ви, а не ваш батько Гастон – наш законний король! І я зроблю усе можливе, щоб повернути вам корону Лірії. Нехай переможе справедливість! – промовив колишній начальник охоронців, прикладаючи руку до грудей.

  - Який ти церемонний. Як на аудієнції у моєї матері... – пролепетав принц Бертран. – Це добре, але зараз мені потрібен друг, а не підданий.

  - Я буду вам вірним слугою, як того вимагає мій обов’язок. І другом, якщо ви того бажаєте, – запевнив Трістан.

  - Ти можеш вірити лицарю Трістану, як мені, – втрутилася Віоланта.