Розділ 15

   Віоланта пестила обличчя Трістана, мимохіть забираючи павутину з його волосся. Співчутливо запитала:

  - Ти змерз?

  - Нітрохи, – засміявся він, обіймаючи дівчину за стан. – За роки служби я звик до холоду.

До носа Трістана долетіли пахощі смаженої з часником курки.   

  - Зате я зголоднів, як королівський кабан, – додав він. – Як смачно пахне...

Віоланта потягнула його до столика.

  - Сьогодні у мене на вечерю смажена курка, – промовила вона.

  - Я не їв цілий день, – вигукнув Трістан і жадібно накинувся на їжу.

  Він розірвав навпіл ще теплу курку і простягнув половину Віоланті. Але дівчина заперечливо хитнула головою і відламала лише крильце. Вона делікатно тримала крильце кінчиками пальців і усміхалася Трістану, який вгризався в запашне м’ясо, як зголоднілий хижак.

  Коли перший голод було потамовано, а на тарілці залишилася купа кісток, Віоланта промовила:

  - Пані Леопольдіна. Ти її знаєш, вона була улюбленою фрейліною моєї матері.

Трістан мугикнув, пережовуючи шматок шинки.

  - Так ось. Пані Леопольдіна заявила мені, що я занадто багато їм.

  - Не дивно, – реготнув Трістан. – На думку простих людей, принцеси їдять як пташки.

  - Я ж не могла сказати їй, що три чверті їжі з’їдаєш ти. Довелося натякнути, що скільки б я не з’їла, її це анітрохи не стосується. А вона...

Принцеса замовкла.

  - Що вона? – запитав Трістан.

  - Вона нахабно натякнула, що я вагітна. Тому й годуюся за двох.

  - А це... правда? – Трістан стривожено глянув на дівчину.

  - Ні! Тільки не зараз! – вигукнула вона, прикладаючи руки до грудей. -  Якщо я завагітнію без чоловіка, то це буде кінцем всьому. Кінцем нашої боротьби за справедливість. Кінцем мого життя, врешті решт. Принцеси не вагітніють від бозна кого.

  - А може, це буде початком нового життя?.. – запитав він,  напружено спостерігаючи за реакцією Віоланти. – Подумай, кохана. Ми можемо жити далеко від цього замка. Там, де ніхто не впізнає нас. У нас буде справжня сім’я, народяться діти... Ми будемо щасливі, я обіцяю тобі.

  - Ні, це неможливо, – вона сумно хитнула головою. – Чи будуть щасливими діти, народжені у вигнанні? А що, як нас знайдуть? Краще не ховатися, а боротися згідно нашого плану. І до того ж... Я принцеса! А це не тільки розкішне життя, а й відповідальність перед країною. Так мене навчила мати.

  - Я розумію, кохана. Ну що ж, будь принцесою. А я вірно служитиму тобі, як служив королеві Фредеріці.

  - Дякую за розуміння.

  Вони пристрасно поцілувалися, хоча їх вуста були масними, а дихання зберігало запах смаженої курки з часником. Бо коли кохання справжнє, то нема огиди.   

  - Тоді сьогодні настав час здійснити наші плани. До втечі все готове.

  - Як? Вже зараз? – Віоланта розгублено підвелася.

  - Ні. Перед світанком, приблизно о четвертій годині ранку, коли сни найсолодші, і буде можна пробратися непомітно до покоїв принца Бертрана.

  - Так, – погодилась принцеса. – Ми не можемо втекти без Бертрана. Але до мене дійшли чутки, що брат дуже хворий.

  - Будемо сподіватися, що принц має достатньо сил, щоб піти з нами. А зараз, моя люба, у ліжко!

  Лицар Трістан витер губи і руки об скатертину і схопив принцесу в обійми. Вона щасливо засміялася, вигинаючи шию.

  - Ти тільки й думаєш про ліжко, розпуснику! – сказала грайливо, підставляючи обличчя зливі поцілунків.

  - Я хотів сказати, що нам потрібно добре виспатися, бо на нас чекає довгий шлях. А ти вже записала мене в розпусники! – віджартовувався він.

  - Знаю я тебе! – відповідала вона задерикувато і лагідно.

  Після кохання вони спочивали у ліжку. Віоланта поклала голову йому на плече, а її пальці продовжували ліниво пестити його широкі груди.

  - Спи, – Трістан обхопив її міцною рукою. – Я розбуджу тебе, коли настане час.

  - Я так довіряю тобі, Трістане, що навіть не здивувалася, коли ти пропав невідомо куди, а вночі зненацька виліз з моєї шафи. Будь-яка жінка на моєму місці злякалася б і заверещала, кличучи на допомогу. А я – ні! Я зраділа, коли побачила тебе неушкодженим.

  - Я знаю. Тому я не вагався ні хвилини, коли вирішив відкрити тобі мою схованку.

  - А як ти дізнався про таємний перехід?

  - Від королеви Фредеріки. У той день, коли вона призначила мене начальником замкової охорони.

  - Дивно. Я – донька королеви, а мені нічого не було відомо.

  - Тільки три людини у всій Лірії знають про таємні переход: монарх, спадкоємець корони та начальник охорони. Інакше було б важко зберегти таємницю.

  - Тобто, Бертрану мати розповіла, а нам з Леонор – ні?