Розділ  14

  Гастону було шкода помираючого сина. Але він швидко звик до думки, що скоро у нього народиться новий син. Кращий. Слухняний. Люблячий. Покірний. Його спадкоємець, а не покійної Фредеріки, яка тепер здавалася далекою і чужою, привидом з минулого життя.

  Йому було соромно перед Бертраном за вкрадену корону. А коли не стане Бертрана, то не буде й сорому.

  Вечоріло. Гастон блукав по замку. У сутінках навіть знайомі місця здавалися таємничими. Біля дверей принца Бертрана він зупинився. Двоє солдат, що охороняли спокій принца, виструнчилися перед королем і відчинили перед ним двері. Але Гастон передумав провідувати сина. Він трохи постояв у роздумах, розвернувся і пішов геть. Руки за спиною, на обличчі – байдужий вираз, а у серці – болючі роздуми про необхідність вибору.

  «А якби Бертрана не було, то все б вирішилося так легко...» – зітхнув Гастон, відходячи все далі і далі від синових покоїв. Якщо у грудях і ворухнулося щось схоже на докори сумління, то король швидко змусив себе думати про майбутнє. Про те, як він правитеме Лірією багато-пребагато років. Поруч із ним, на престолі, прикрашеному золотими трояндами, сидітиме Хаель, чия врода ніколи не зів’яне, так само, як і їхнє кохання. А потім, коли прийде час помирати, він передасть корону улюбленому синові. Король навіть знав, яке ім’я дасть йому: Гастон, на честь батька. Буде колись правити у Лірії король Гастон Другий з Алагонської династії. А Гастона Першого вдячні піддані стануть кликати Великим. Або дадуть ще якесь почесне прізвисько.

  Мрії були такими солодкими, що геть заполонили Гастона. Майбутнє ввижалося прекрасним, минуле відійшло у тінь. Покійна Фредеріка дотлівала під своїм мармуровим надгробком. Гастон забув про неї. Якби його запитали, то він не зміг би пригадати, яким був колір її очей або запах її тіла. Вона остаточно стала колишньою, давно забутою і ніколи не коханою так сильно, як він кохав зараз. А разом із Фредерікої «колишніми» стали і її діти.

  До Віоланти король теж вирішив не заходити. Постояв перед дверима доньчиних покоїв і відійшов. Зник у сутінковій темряві, яка заполонила замкові переходи, вологі та темні навіть вдень.

  А Віоланта здогадалася, що батько за дверима. Вгадала по звуку від алебардових древків, якими охоронці вдарили об кам’яну підлогу, вітаючи короля. Вона завмерла за дверима, обережно нахилилася до ключового отвору  і прислухалася. І полегшено видихнула, коли король пішов геть.

  Але  розслаблятися було занадто рано. Віоланта ледве встигла відійти від дверей, як охоронець тричі вдарив у двері алебардою, щоб попередити принцесу про візит, а потім розчахнув ліву половину дубових дверей. Віоланта розвернулася обличчям до входу і побачила, що на порозі застигла пані Леопольдіна, стара материнська фрейліна. У руках вона тримала тацю з вечерею.

  - Ваша Високість, – вклонилася вона дівчині. – Ось ваша вечеря.

  - Постав на стіл, – розпорядилася Віоланта.

  А про себе відзначила, що до неї знову почали звертатися «Ваша Високість», а не «Ваша Величність». Нарешті признали, що її шлюб з королем Веридіани недійсний.

  На таці лежали дві пухкі пшеничні хлібини, варені боби, овечий сир, шинка, паштет, обкладений яблучним повидлом, та ціле смажене курча. А також два глечика: один з вином, другий з водою. Окрім того – яблука, виноград та ціла диня, порізана на скибки.  Останнім часом Віоланта багато їла, наче за двох. Пані Леопольдіна дивувалася, коли ранком забирала купу обсмоктаних кісток.

  Віоланта відламала шматок хліба і намазала паштетом навпіл з повидлом. Відкусила і з викликом подивилася на стару фрейліну.

  - Ви ще тут, пані Леопольдіно? – запитала невинним голосом. – Можете йти. Я вас не затримую. Чи може?.. – вона пронизала жінку гострим поглядом. - ...Мій батько наказав вам стежити за мною?

  - Ні, Ваша Високосте! – з гідністю відповіла молода жінка. – Я дбаю про вас, бо усе моє життя вірно служила вашій матері, покійній королеві Фредеріці. Чекаю, щоб ви сказали мені, що бажаєте на вечерю.

Віоланта замислилася.

  - Я хочу м’ясо, запечене у пиві. Оте, що готують чотири години.

  - Принцесо, те м’ясо дуже смачне, але ж воно дуже довго готується. Не бажаєте щось легке?

  - Ні. Завтра я спатиму до полудня. І бажаю, щоб мене не турбували. А коли прокинуся, то нехай мені подадуть сніданок прямо у ліжко? Зрозуміло?

  - Так, принцесо.

  - Тоді можеш йти.

  Віоланта повернулася до їжі. Пані Леопольдіна зробила крок до дверей, але затрималася на порозі. Наважилася заговорити:       

  -  Вам не здається, Ваша Високосте, що ви забагато їсте?

  - Що?! – принцеса здивовано витріщилася на фрейліну. – Ви смієте рахувати їжу, що я з’їла? Чи, може, ви натякаєте на те, що я товста?!

  - Ні в якому разі, принцесо! Ваш стан стрункий, як і раніше, – пані Леопольдіна злякано змахнула руками. – Я мала на увазі інше...

  - Що саме? Кажіть, якщо вже почали! – Віоланта була невблаганною.

Фрейліна почервоніла і відвела погляд.

  - Жінки, зазвичай, багато їдять, коли чекають на дитину, – промовила вона.