Розділ 13

  Принц Бертран був у важкому стані. Його постійно нудило. Він лежав у ліжку, блідий та ослаблений. Рудувате волосся прилипло до блідого, спітнілого чола. Поруч із ліжком стояв таз для вмивання. На той випадок, якщо принца знову виверне. Хоча принцу здавалося, нібито він вже виблював усі нутрощі, і всередині не залишилось нічого, окрім дивної хвороби, яка наскочила на нього у ту мить, коли сестра Віоланта привселюдно закінчила свій шлюб з Андером, королем Веридіани. У тому збігу сам Бертран вбачав дію підступних чарів.

  Жрець Костровит щоденно приходив з храму бога Капріуса. Приносив сухі трави та напої, які змішував лише в одному йому відомих пропорціях, і змушував принца Бертрана тричі на день пити ту огидну суміш.   

  - Що зі мною, Костровите? – одного разу наважився запитати Бертран. – Це чари чи отрута?

  Костровит у цю хвилину саме відтягнув вказівними пальцями його нижні повіки і вивчав колір, якого набули білки принцових очей. Жрець здавався заклопотаним. Голос принца витягнув його з роздумів.  

  - Що? – здивувався він. – А, ні! Це не отрута, і не чари. Просто одна з тих дивних хвороб, про які лікарі мало знають.

  - Яка саме хвороба?

  - Науці ще невідома її назва, – жрець розвів широкими чорними рукавами.

Бертран зробив спробу підвестися, але безсило впав на оксамитові подушки.  

  - Я помру? – він ледь прошелестів блідими вустами. Вони були сухі і боліли від кожного промовленого уголос слова. А здерев’янілий язик ледве повертався у роті.

  - Ні, принце! – поспішив заспокоїти його Костровит. – Невідома хвороба ще не означає – смертельна. А я роблю все можливе, щоб вилікувати вас.

  Жрець виставив на приліжковий столик три склянки з каламутним напоєм. Наказав лакею, який постійно знаходився поруч з принцем: 

  - Давайте це питво своєму володарю тричі: вранці, по обіді та ввечері. Завтра я принесу свіже. На обід – курячий бульон з розмоченим білим хлібом. Якщо принц захоче пити, то нехай п’є тепле молоко. Лише молоко. Ні краплі води. Вода лише зашкодить йому. Зрозумів?

Лакей покірно кивнув.

  - Я не люблю молока, – прошепотів принц.

  - А доведеться пити, якщо хочете вилікуватись! – гостро відрубав Костровит.

  - Я зрозумів. Молоко дають тим, кого отруїли, – по обличчю Бертрана потекли сльози. – Я чув, що молоко виводить отруту.

  - Ні, це не так! – схвильовано відповів Костровит. – Молоко повертає силу хворим. Ось побачите, принце, вам скоро стане краще. А зараз, з вашого дозволу, мені потрібно йти. Завтра я знову навідаю вас.

  Костровит низько вклонився. Чорний каптур приховав його очі. Вузькі губи були міцно стулені. Ні посмішки, ні гримаси. Але принц Бертран був впевнений: його отруїли. Вчений Костровит знає правду, але не хоче говорити.   

  - Можете йти, – промовив він з натугою і відвернувся.

  Бертран вирішив, що буде пити стільки молока, скільки зможе. Навіть якщо те молоко буде виливатися йому з носа, або через інші тілесні отвори. Він не хотів помирати. Він був занадто молодий, щоб помирати.      

  Коли Костровит вийшов з покоїв принца Бертрана, на нього вже чекав один з головорізів графа де Паломар. Костровит упізнав його. То був той самий Каспер, який супроводжував графа Умберто у подорожі за Межу. Але зараз одяг колишнього зброєносця був розкішним, на його товстих пальцях з темними смужками під нігтями красувалися золоті перстні, а губи кривилися у нахабній посмішці. Крім того, Костровит відмітив уважним поглядом довгий меч, який звисав з червоного лицарского пояса, пов’язаного особливим, подвійним вузлом. Граф Умберто посвятив вірного посібника своїх злочинів у лицарі.  

  - Ви чогось бажаєте? – запитав Костровит, намагаючись вдавати з себе спокійного.

  - Його Величність король бажає поговорити з вами, – Каспер зробив вигляд, ніби поштиво кланяється, але з його червонястого обличчя не сходила бундючна посмішка, властива людям, які піднялися знизу на неочікуваний рівень, не маючи для того необхідних заслуг.

  - Король? – жрець запитально ворухнув бровою. – Я думав, ви виконуєте накази графа де Паломар.

  - Так і є, – кивнув лицар.

  Костровит більше не задавав питань. Він зрозумів, хто править королівством. Тільки зробив Касперу знак, що готовий слідувати за ним.

  Король зустрів Костровита у кабінеті. Гастон змінився. Ще кілька місяців тому він був міцним та моложавим, як дуб. А зараз його посіріле обличчя було схоже на зім’ятий папір, а у рудуватому волоссі з’явилася сиві пасма.

  - Що з моїм сином? – запитав він. – Що це за дивна хвороба? Скажіть, ваша святість, Бертрана отруїли?

  Костровит озирнувся. Він сподівався побачити графа Умберто, який повільно перетворювався на справжнього правителя королівства. Але кремезного графа не було у кабінеті. Натомість жрець зустрівся поглядом з королевою Хаель. Вона ліниво розкинулася на кріслі, що стояло у кутку, і звідти спостерігала за розмовою чоловіків. Її вродливе обличчя було спотворене ненавистю.    

  - Ваша Величносте, я не можу вам брехати, – вклонився жрець. – Але не знаю, чи це доречно.