Розділ  12

Бертран зробив лише один ковток. Хаель стежила за ним розширеними очима.

  Вино здалося Бертранові гірким. Але його підозра не встигла сформуватися, як Віоланта підвелася з-за столу. 

  - Слухайте усі! Бо я маю сказати щось важливе! – уголос промовила вона.

  Придворні замовкли і подивилися на неї. Навіть музики на якийсь час перестали грати.  

  - Що сталося, Віоланто? – король Гастон незадоволено насупив брови.

  - Я хочу заявити, що мій шлюб з королем Андером має бути анульований! – вимовила вона посед невимовної тиші. – Бо він ніколи не був здійснений.

Придворні перезирнулися і загомоніли. Король Гастон вирячив очі:

  - Що ти таке кажеш, донько? Як це – не був здійснений!? Свідки були присутні у вашу шлюбну ніч і можуть підтвердити...

  - Я обдурила свідків! – перервала вона.

  - Чому? Навіщо? – король був настільки здивований, що навіть забув гніватися.

  - Мені було соромно і страшно, – потисла плечима дівчина.

  - Обдурювати погано, – промовила Хаель повчальним тоном.

  Не дивлячись на падчірку, вона холоднокровно вкинула до рота кілька продовгуватих напівпрозорих виноградин, крізь зеленаву шкоринку яких просвічували кісточки. Гастон, як завжди, прислухався до слів коханої жінки, що б вона не говорила.   

  - Тоді ти обдурила усіх, – повільно, після довгих розумів промовив король. – А як я можу бути впевненим, що зараз ти говориш правду? Відповідай, Віоланто!

Віоланта почервоніла:

  - Я говорю правду!

Королева Хаель подивилася на неї спідлоба, по-зміїному.

  - Можна легко перевірити, мій королю, – звернулася вона до Гастона. Підхопила його під руку, притулилася щокою до плеча чоловіка. Так, щоб тепло та пахощі її тіла огорнули Гастона, сп’янили його. І Гастон, чутливий до її принад, запитав:

  - Як, моє щастя?

  - Хай повитухи перевірять Її Величність. Якщо вона й досі зберігає невинність, то шлюб, і правда, не відбувся.

  «Бодай ти провалилася крізь землю!» – втомлено подумала Віоланта. Таку перевірку вона пройти не могла. Хаель здогадувалася про це і тріумфувала.   

  - Я могла б зробити це, але навіщо? – з вдаваним спокоєм відповіла Віоланта. – Подивіться лишень на короля Андера – і стане зрозуміло, що я кажу правду.

  Погляди присутніх переповзли на Андера Веридіанського. Юний король почервонів по самі вуха і не знав куди сховатися. Віоланта подивилася на нього холодно, зі зневагою.

  - Признайтеся, Ваша величносте, що ви так і не володіли мною. Ніколи. Жодного разу. Ні в нашу шлюбну ніч. Ні в інші ночі, які ви провели у моєму ліжку.

  Її очі пропалювали Андера до самого нутра. Так він почував себе лише тоді, коли батько був ще живим і сварив недолугого сина. Відтоді як Андер став королем, він забув про це відчуття.

  - Що ви таке кажете, Ваша величносте? – він розгублено кліпнув очима. – Яка невдячність! Я дав вам корону, а ви вирішили знеславити мене.

  - Я кажу правду, – вигукнула Віоланта. – Корони недостатньо для щастя. А я, як усяка інша жінка в обох наших королівствах, маю право на щасливий шлюб з плотськими стосунками та дітьми, які народяться від тих стосунків.

  Придворні переводили зацікавлені погляди з Віоланти на Андера. Ще б пак, вони стали свідками інтимного життя королівських осіб, яке завжди було таємницею за сімома печатками для непосвячених.

  Король Андер здушено промурмотів:

   - Навіщо ви так, Віоланто? Та ще й при сторонніх людях...

  - А ви мене слухали, коли ми були наодинці? – запитала вона замість відповіді. Та це, власне, й було відповіддю.

  Вона стояла у весь свій височенький зріст. А він сидів поруч – низенький, худордявий, вбраний у розкішний оксамитовий пурпуен кольору застиглої крові. Жалюгідний попри усю свою пишність та королівський титул.

  Андер потягнув Віоланту за спідницю. Прошепотів:  

  - Ходімо до наших покоїв. Присягаюся, що я зроблю все можливе...

  - Вже не треба, – перервала дівчина. – Корові слід давати сіно, поки вона ще жива. А коли рогата вже померла з голоду, то сіно їй вже не допоможе.

  - Дайте мені ще один шанс... – нудно канючив він.

  Віоланта лише хитнула головою і зняла з голови покривало – головний убір заміжньої жінки. Темне волосся вільно розсипалося по плечах. Дівчина озирнула притихлу залу і промовила:

  - Навіщо мені покривати голову, якщо я не маю чоловіка?

Вона кинула те покривало на стіл, перед присоромленим королем Андером.

  - Прощавайте, Ваша величносте, – сказала. – Віднині наші шляхи розходяться.

  Вийшла з-за столу і попрямувала до дверей. Черевички, підбиті срібними цвяшками, стукотіли по кам’яній підлозі, розриваючи напружену тишу. Віоланта йшла по проходу між двома довгими столами. Вона гордовито підвела підборіддя у протистоянні сотням зацікавлених очей.