Розділ  10

-  Що нам тепер робити? – у розпачі запитав принц Бертран, коли зміг поговорити наодинці з Віолантою.

  Брат та сестра зустрілися у королівському звіринці. Бертран прийшов погодувати своїх улюбленців леопардів. А Віоланта вийшла подивитися на павичів та фламінго, яких привезли з далеких південних островів у подарунок королеві Хаель.

  - Мовчати і чекати, – прошепотіла Віоланта.

  Північний вітер здійняв її біле покривало. І під шматком тканини, який відрізняв одружену жінку від дівчини, майнуло розпущене чорне волосся.

  - У мене вже нема сил чекати, – признався Бертран.

  - У кого вже немає сил, так це у мене. У тебе ж нема поруч жінки, яка тобі була б огидна, але до якої ти був би прив’язаний нерозривним шлюбом, – відповіла Віоланта і кинула павичу шматок пшеничного хліба, розмоченого у молоці.

  Павич хліб з’їв, а потім видав різкий крик, від якого заклало вуха, і граційно побіг геть. Його синьо-зелений хвіст підмітав пісок на подвір’ї. Віоланта та Бертран спостерігали за ним.

  - Що мені зробити, щоб король Андер теж втік від мене? – зітхнула Віоланта.

  - Хочеш, я його вб’ю? – запитав Бертран. – Мені все одно вже нема чого втрачати. Батько підозрює, що я причетний до замаху на його життя.

  - Він нічого не каже...

  - Так, він мовчить, але його підозрілий погляд красномовніший за будь-які слова.

  - Тоді й ми мовчатимемо. Подивимося, чим це скінчиться.

  Бертран нічого не відповів. Він хотів би розповіти про те, як важко жити у постійній напрузі. Підозри, непевність, страх – усе це руйнує душу. Віоланта не допитувалась. Вона розуміла його без слів. Лише прошепотіла: 

  - Як дивно, що рідний замок, стіни якого завжди захищали нас, перетворився на вороже житло, де на кожному кроці чатує небезпека.

Бертран кивнув.

  Було тепло. У повітрі розлилася дивна млявість. Такий особливий стан, коли нічого не хочеться робити. Навіть думки ставали повільними та лінивими і ледве ворушилися у стомленій голові. І було ще щось... «Тиша! – раптом здогадалася Віоланта. – Незвична останнім часом тиша!»

  Велетенський вепр з диких лісів графа Умберто не верещав від голоду.

  - Чому не чути вепра? – запитала вона брата. – З ним щось сталося?

  - А ти не знаєш? – неприховано здивувався Бертран. – Він просто не голодний.

  - Батько знайшов, чим його годувати?

Бертран кивнув:

  - Так. Хіба ти не знаєш?

  - Про що я повинна знати? – дивна реакція брата змусила Віоланту насторожитися.

  - Батько звелів кидати йому стражників, звинувачених у зраді.

  Віоланта відчула біль у грудях і з тихим зойком приклала до серця руку. Мовчання вепра виявилося страшнішим за його завивання, яке тримало у постійному страху усе місто.

  Бертран уважно подивився на сестру. Порадив:  

  - Дивись, щоб наш друг Трістан не потрапив у клітку до вепра!

  - Не потрапить, – відповіла вона, ледь ворушачи побілілими губами. – Я подбаю про це.

  Розмова не в’язалася. Вони ще помовчали трохи і розійшлися. Віоланта зникла у своїх покоях, а принц Бертран залишився бродити по галереї. Йому не хотілося повертатися до своїх покоїв. Там було страшно, адже кожної хвилини в опочивальню, де принц лишався на самоті, могли увірватися люди короля. Чи то пак – головорізи графа Умберто. Бути увесь час на людях здавалося безпечніше.

  По галереї, як завжди, тинялися купи придворних, що сподівалися вчасно попасти на очі можновладцям і таким чином влаштувати свою долю. Але жоден з них не наважувався підійти до принца Бертрана. Начебто невидима лінія відділяла його від усіх інших. І ніхто не наважувався перейту ту лінію, щоб не накликати на себе підозру з боку короля. Принца вітали здалеку і відразу ж відверталися. Коли Бертран вловив таке ставлення, то став блідим і нервово закусив нижню губу.

  «Зрадники! Потвори! Підлабузники! – думав він. – Сьогодні їм здається, що сила на батьковому боці, і вони відвертаються від мене. Завтра ситуація зміниться, і вони почнуть зазирати мені у рота... Знаю я їх!»

  Але від того знання не ставало легше. Він почував себе відщепенцем, зачумленим, недоторканим, парією. Стояв біля високого готичного вікна, осяяний весіннім сонцем, вдягнений у чорний пурпуен з широкими рукавами та вузькі білі штані, які показували красу його струнких та міцних ніг. Чужі погляди обпалювали спину, але принц зберігав видимий спокій.  

  І ось коли напруга між придворними та одиноким принцем  досягла найвищої точки, хтось підійшов до нього майже впритул і вклонився. Бертран обернувся. Перед ним стояла жінка. Молода чи не дуже, вродлива чи ні – він не бачив. Жінка схилилася перед принцом у поштивому реверансі. Зверху він міг спостерігати лише чорне волосся, забране у примхливу зачіску і перевите нитками перлів. Та ще – дебелу шию, червону від палкого лірійського сонця. А все ж, це була жінка, з пахощами, які хвилювали юнака, з тілом, що ховало у собі таємницю. У Бертрана так давно не було жінки! Останні події так закрутили його, що він забув про власне життя. Навіть тіло не нагадувало про себе. І ось тепер нагадало! Від погляду на цю незнайому жінку у Бертрана завирувало у животі і закаламутилось у голові.