Розділ  9

  У ту саму мить, коли король Гастон готувався прийняти ванну, яка могла стати останньою в його житті, а вбивця вже прямував до королівських покоїв, роблячи вигляд, ніби йде у справах, хвилювання принца Бертрана досягло вищої точки. Не в силах всидіти на одному місці, він вийшов з опочивальні і побрів навмання, куди ведуть ноги та дивляться очі.

  «Так навіть краще, – вирішив він. – Хай придворні бачать мене і впевняться: що б не трапилось з батьком – то не моя вина! Я тут, між людьми. І кожен може впевнитися, що на місці злочину мене нема!»

  Очі та ноги, здавалося, змовилися і привели принца у тронну залу. Там, за товстим склом, яке неможливо розбити залізними палицями, зберігалася корона Лірії. Золотий обідок складався з тринадцяти переплетених троянд. Зубці корони мали вигляд трояндового листя. Поверх пурпурової шапочки, підбитої хутром горностая, простягнулися золоті стебельця, числом – тринадцять. Вони сходилися зверху, і у місці сходження корона була увінчана великим рубіном, який виростав з розсипу блискучих діамантів. Діамантами, рубінами та смарагдами також були щедро усипані золоті троянди. Найпрекрасніша, найвишуканіша корона у світі. І так близько від Бертрана. Простягни руку – і бери! Бертран жадібно простягнув долоню – і наштовхнувся на скло. Фатальна, непереборна перешкода між ним та його короною...

  У прозорому склі відбивалося сумне Бертранове обличчя. Принц трохи пригнувся і подивився у скло. Тепер його непевне, напівпрозоре відображення знаходилося якраз під короною. Складалася ілюзія, начебто вона нарешті увінчала голову законного спадкоємця.

  «Яким добрим, милостивим, справедливим королем я міг би стати, – зітхнув Бертран. – Але в мене вкрали те, що належить мені по закону. І, щоб повернути вкрадене, я повинен йти на новий злочин. Якщо покласти на один бік терезів вкрадену корону, а на іншу – батьковбивство, то який з двох злочинів переважить?»

  З-за дверей почувся гомін. Принц здригнувся: «Почалося!»  Уява намалювала йому, як знайшли мертвого батька. Мокрого та бездиханного, його витягли з баняка. Вирішили, що король втопився сам. Так буває. Заснув у теплій воді і захлинувся. Чи вдарився об край баняка і втратив свідомість... Яка різниця? Головне, що смерть на перший погляд здається природньою. Зараз придворні прибіжать до нього... Дай боже, щоб стражник Раймундо, на якого впав вибір лицаря Трістана, не потрапив до ворожих рук і не видав змовників.

  Принц Бертран поспішно відійшов від корони, щоб його не застали за приміркою. Дивна поведінка могла викликати підозру.

  Гомін не наближався. Бертран, який уявляв, як пістряве зборисько придворних дам та кавалерів знайде його у тронній залі, впаде перед ним на коліна і урочисто проголосить королем Лірії, був розчаровний.

    «Мабуть, придворні не знають, де мене шукати», – подумав він і вийшов з зали.

  Зробив кілька кроків – і його підхопило людським виром і понесло до того крила замку, де розташувалися покої королівської сім’ї.

  «Короля хотіли вбити! – роздавалися навколо нього вигуки. – Він чудом врятувався!»

  Народ був схвильований, тому переляк принца Бертрана не викликав підозри. Але серце затріпотіло і голосно гупнуло униз. Правда, той звук, звук розбитої надії, почув лише принц Бертран.

  І ось він здалеку побачив батька. Голого, беззахистного, але живого! Навколо нього зібралися придворні. Бертран злякався: а що, як звинуватять його?! І зрадів, що ніхто не бачив, як він підлаштовував під корону своє обличчя, що відбивалося у склі.

   Принцу Бертрану довелося зачаїтися. Він не знав, чи батько підозрює його у змові, а чи ні.

Дивні речі у той день коїлися у королівському замку Монтьєль.

  Охоронці, добре впізнавані через сині плащі, червоні берети та двокольорові штани, почали розбігатися з замку. Вони самовільно покидали варту і тікали. Найхитріші скидали занадто помітний одяг і намагалися загубитися серед перехожих. Деякі з охоронців, залишившись у спідньому одязі, навмисно бруднили його і робили дірки. Так їм було легше вдавати з себе жебраків.

  Але втекти вдалося не всім. У замку залишися нещасні, яких товариші не встигли сповістити про те, що король Гастон вижив і змову розкрито. Їх хапали і тягнули у страшні замкові підземелля. Там були облаштовані прилади для катування людей: диби, столи для розтягування, стільці з гострими гвіздками, щипці, палиці з гачками, колодки, пили для відпилювання пальців, дерев’яний кінь з гострим кілком замість сідла залізні маски з отвором, через який у рот заливали розпечений свинець... Словом, усе, що вигадало людство для того, щоб розв’язувати язики своїм близьким.

  Катування витримали не всі. І вже скоро головорізи графа Умберто, які зайняли місце охоронців і наводили страх не тільки на мешканців замка, а й на все місто, доповіли: до зради їх схиляв начальник, лицар Трістан де Лієрін.  Він обіцяв подарунки, підвищення по службі, і розписував, як гарно буде житися при законному королі Бертрані.

  Але Трістан де Лієрін зник.

  Ніхто не бачив, як він виходив з замкової брами. Речі начальника охоронців залишилися у кімнаті у тому ж порядку, як було за його присутності. Графові вірні головорізи перерили і розкидали усе, до чого дотягнулися їхні руки, але не знайшли жодного сліду, який допоміг би їм знайти Трістана.

  Звісно, у замок Лієрін негайно була вислана погоня. Але господаря там не було. Лише десяток бідно вдягнених вірних слуг, які показали, що давно не бачили лицаря Трістана. Та ще – навіжена жінка з дитиною. У жінки були кістляві руки, сиве розкуйовджене волосся та блакитні очі, обведені сірими колами. Коли у навіженої запитали, де лицар Трістан, вона простягнула до Умбертових головорізів дитину і злякано залопотіла: