Розділ  5

  - Щури! Щури! Допоможіть! Рятуйте! – репетувала на весь замок королева Хаель.

На її лемент збіглися придворні дами, слуги та охоронці.

  Хаель лежала на широкому розкішному ліжку, розкинувши руки. Здавалося, ніби вона знепритомніла. Її очі були заплющені, а губи – страждально викривлені. Руде волосся хвилею розсипалося по шовковому покривалу блідо-зеленого кольору. Невеликий, але вже помітний живіт, видавав її вагітність.

  Фрейліни та покоївки заходилися клопотати біля неї. Стражники зазирали у кожен куток, щоб зрозуміти, що налякало королеву-коханку. Може, якийсь недоброзичливець проникнув у її покої?

  Королю Гастону доповіли, що сталося. Наляканий, він покинув державні справи і стрімголов побіг до опочивальні Хаель. Коли він залетів до кімнати, усі розступилися. Гастон наблизився до стражденної Хаель і взяв її за руку.

  - Що з тобою, кохана? – лагідно запитав він.

  Її долоні були гарячими і червоними. Гастон приклав її безвільну руку до своєї щоку і вразився тому, як вона палає.     

  - Покличте лікаря! – вигукнув він. – У королеви сильний жар! Це може пошкодити дитині.

Хаель розплющила очі і простогнала:

  - Не треба лікаря. Я просто налякалася.    

  - Хто налякав тебе, моя мила? – розпитував король.

  - Щури. Вони вилізли з того кутка і бігали по опочивальні, – Хаель слабо махнула рукою. -- Та ще й дивилися на мене блискучими очицями. Це було так страшно!

У кутку і справді була невеличка дірка, прогризена щурячими зубами.

  Про себе король Гастон іронічно усміхнувся: «Щури! Хто ж їх лякається?! Хіба що слабкі жінки!»  Але Хаель саме і була слабкою жінкою, ніжним створінням, яке горнулося до його широких грудей у пошуках захисту. Гастон переповнився гордощами від думки про те, який він могутній.

  Пригортаючи до себе кохану жінку, король вилаяв стражників:   

  - Як ви допустили? Сьогодні у замок пролізли щури, а завтра сюди проберуться вороги?!

 Чоловіки переступали з ноги на ногу і виправдовувались:

   - Ніколи раніше у замку не було такої біди, як щури. Коти їм не давали розплодитися...

   - До речі, куди зникли всі коти? – запитав король.

  Ніхто з присутніх не зміг відповісти на це питання. З котами, справді, коїлось щось дивне. Раніше вони бігали по всьому замку, нявчали, ластились до перехожих, ховалися за баштами і звідти грайливо нападали, імітуючи полювання, ліниво грілися під сонячними променями, а головне – завжди були насторожі і прислухалися до загрози, яка йшла з-за Межі.     

  - Якщо нема котів, то хто нас попередить про наближення потойбічних створінь? – уголос завершив свої думки король Гастон. – Я наказую! Негайно знайти сотню котів і привезти їх у замок Монтьєль! Передайте мій наказ начальнику охоронців. До речі, де лицар Трістан? Чому я не бачу його серед охорони у такий важливий момент?

  - Лицар Трістан пішов кудись у важливих справах, – доповів один зі стражників.

  - Що може бути важливішим від захисту королеви? – король погрозливо насупив брови.

  Втрутилась королева Хаель. Вона лагідно торкнулася руки короля і прошепотіла:

  - Моя кохана величносте! Не треба сварити охоронців. Просто дозвольте, щоб сюди принесли отруту для щурів. Хай вони всі перемруть, тоді я спатиму спокійно.

  - Як побажаєш, моя люба. Головне, щоб ти не хвилювалася, – відповів Гастон, цілуючи її руки.

  - Залиште мене, я хочу відпочити, – тоненьким голосом попросила Хаель. І подивилася на короля величезними чорними очима, у яких Гастон тонув, як у глибокому вирі.

  - Вийдіть усі! – наказав король. – Стражники нехай стануть за дверима опочивальні і будуть напоготові.

  Хаель з-під напівприкритих віями очей стежила за тим, як фрейліни та покоївки покидали опочивальню. Коли поріг переступала її подруга, панна Ізидора, Хаєль озвалася:

  - Залишся, Ізидоро. Про всяк випадок. Може, мені буде потрібна допомога.

Фрейліна повернулася і слухняно сіла на табуреті попід стіною.

  Король Гастон, сидячи на ліжку, продовжував милуватися з Хаель. Він взяв її обличчя в долоні і притулився лобом до її чола. Прошепотів:

  - Ти робиш мене щасливим, Хаель. Бережи себе і бережи нашу дитину.

Гастон нахилився і поцілував Хаель у живіт. Продовжував шепотіти:

  - Цей поцілунок – для нашого сина. У нас народиться саме син, чи на так?

  - Так, Ваша величносте, – впевнено відповіла Хаель. – Я відчуваю, що це буде син. До того ж, ворожка сказала мені, що я народжу сина.

  - Це буде мій син, – мурмотів Гастон, міцніше притуляючись до живота жінки. – Мій. Вимріяний і жаданий.

  - А принц Бертран? – запитала Хаель.

Гастон підвівся і криво посміхнувся:

  - Принц Бертран був сином Фредеріки. Її жаданим спадкоємцем. А мене вона просто використала, як бика-запліднювача.