Розділ 4

Король Андер був розчарований. Не того чекав він від шлюбу. Граф Манфред, його найкращий друг, підданий, посол і захисник, описував неземну насолоду. А також розповідав про те, що жінка повинна покорятися чоловіку і виконувати усі його забаганки, навіть найдивніші. А вийшло зовсім не так. Замість насолоди – сором, від якого у юного Андера палали вуха. А замість покірного виконання забаганок – презирство в очах Віоланти. Презирство та мовчання кожного разу, коли вони проводили ніч разом.

  - Що мені робити? – одного разу у відчаї запитав Андер у графа Манфреда. – Я боюся навіть доторкнутися до Віоланти, не те що обійняти її.

  Граф Манфред похмуро кивнув. Він вже знав, що насправді шлюб між його королем та принцесою Лірії не здійснився, хоча увесь двір був впевнений у цьому. Це турбувало графа. Адже кожному королю потрібен прямий спадкоємець корони, щоб жадібні родичі не розробляли плани заколотів.

  Він довго морщив чоло, а потім рішуче промовив:    

  - Добре, Ваша величносте. Я навчу вас, що робити. Готуйтеся. Сьогодні ввечері ми підемо до жінок.

  Король Андер тремтів від хвилювання до самого вечора. А з настанням темряви до хвилювання приєдналася ще й нетерплячка. Бо будь ти хоч сто раз королем, який власною владою приєднав до свого імені прізвисько «Могутній», але якщонасправді ти – лише сімнадцятирічний недосвідчений юнак, то таким і залишишся, якщо не пройдеш власними ногами шлях до змужніння.

  Ввечері, коли стало темно, граф Манфред повів коронованого юнака на околицю міста Монтьєль, де знаходилася вулиця, якій міщани дали назву «Непотрібна». Мабуть тому, що там щоночі збирався усілякий непотріб: злодії, вбивці, волоцюги, мародери, торбохвати, бандити, злочинці усіх мастей, втікачі від закону,  наймані солдати та їхні вічні супутниці – повії.

 Певно, Манфред вже не раз бував тут. Він упевнено йшов між будинками, з яких крізь відчинені двері долітав п’яний регіт. Андер, похиливши голову та натягнувши на самі вуха сірого капелюха, швидко біг за ним і лякливо думав: «Хоч би мене не впізнали!»

  Ось Манфред зупинився перед кам’яним будинком з маленькими кривими віконцями на другому та третьому поверхах. Постукав у скособочені двері. Йому відчинила стара карга з розмальованим обличчям. Упізнала Манфреда і посміхнулася:     

  - Проходьте, пане. А ми вже чекаємо на вас. Вже кілька днів, як не заходите. Дівчата за вами скучили...

  - Сьогодні я не один. Зі мною прийшов мій молодий друг, якому необхідні уроки кохання.  

  - Хай заходить! – зраділа карга і розтягнула червоні губи у  моторошній посмішці.

  Андер помітив, що у неї не вистачає половини зубів. А ті, що залишилися, мали коричневий колір і були схожі на пеньки в’язів – гнилі та покручені.  

  - Якщо усі повії схожі на неї, то я не хочу... – промурмотів Андер на вухо Манфредові, коли стара карга повернулася до них спиною.

  - Дівки гарні, ось побачите, Ваш... пане, – Манфред за звичкою ледве не назвав короля «величністю», але вчасно опам’ятався. Тут вони знаходились інкогніто.

  Кімната, у якій повії чекали на клієнтів, була брудною і незатишною. Але серед нафарбованих дівчат траплялися ще свіжі та гарненькі. Граф Манфред відібрав двох дівчат серед десятка напівголих жінок. Повернувся до хазяйки:

  - Відведи нас у найкращу кімнату.

  Найкраща кімната виявилась брудною та сірою, але на двох великих ліжках лежали ковдри з червоного оксамиту. Ковдри були старі та потерті, а все ж, вони були символом того, що колись бордель процвітав, але тепер від колишніх роскошів залишилося пістряве лахміття.

  Граф Манфред звелів дівкам роздягтися і вишикуватися вздовж стіни.  

  - Вибирайте, – запропонував він королю Андеру.

  Дівчата були різні: пухка та висока блондинка, чиє біле тіло було схоже на тісто, що вилізло з діжі, та худорлява рудуля. Андер невпевнено вказав на рудулю:

  - Ось ця!

  Манфред кивнув і скомандував:

  - Лягайте на ліжка і розставляйте ноги.

  Попередніх пестощів не планувалося. Але дівчата не здивувалися. Вони звикли й не до такого ставлення. З лінивими посмішками вони зайняли місця на ліжках. Інстинктивно прийняли звабливі, але давно завчені пози.

  - Не бійтеся. Робіть як я, – прошепотів Манфред на вухо королю.

А потім нахилився над рудулею. Сказав їй:

  - Навчи молодого пана всьому, що знаєш. І май терпіння: він ще новачок, хоча й гарячий. Якщо все вийде добре, то поверх звичайної оплати я дам тобі золотий флорін.

Дівчина знадливо посміхнулася і вигнула спину:

  - Мені подобаються новачки...

  - А золоті флоріни тобі подобаються ще більше, чи не так? – іронічно відповів граф Манфред. – Ну, добре. Давай, працюй.

  Король Андер підступив до ліжка, відчуваючи, як від хвилювання підгинаються коліна. Сів на краєчку. Руда дівка схопила його за руку і потягнула так, що він майже впав на неї. Прошепотіла млосно:

  - Поцілуйте мене, молодий пане.

І, не чекаючи відповіді, вп’ялася у його губи.

  Поцілунок повії не сподобався Андерові. Він був неприємно вологим. А головне – чужим і небажаним. Андер скосив очі, щоб подивитися на Манфреда. Адже дорослий та досвідчений друг обіцяв показати, як воно робиться.

  Манфред не цілував свою повію. Він скинув сірий пурпуен та сорочку, та приспустив штани. Схопився обома долонями за груди білявки. Повні та трохи обвислі, ті груди наче намалися витекти крізь чіпкі чоловічі пальці. А граф Манфред жадібно м’яв їх, і його вродливе обличчя з різкими рисами виказувало насолоду.

  Андер теж скинув верхній одяг, але залишився у сорочці. Він розумів, що його тіло не таке досконале, як у графа Манфреда. У Манфреда були широкі плечі і добре розвинені, атлетичні груди, що поросли чорним волоссям. Це волосся на грудях робило Манфреда схожим на якусь сильну та дику бестію – вовка чи ведмедя. Так подумав Андер і засоромився своєї впалої, кістлявої та безволосої грудної клітини. Але він сумлінно повторював рухи графа Манфреда і теж схопився за груди своєї повії.