Розділ 2

  У замку Монтьєль було велике свято. Принцеса Леонор одружувалася з графом Умберто де Паломаром. Обряд весілля відбувся вранці, у храмі. А тепер на честь молодих давалося святкове частування.

  Умберто де Паломар сяяв від того, що досяг свого і таки одружився з принцесою. Хоча і не з тією, з якою збирався. Але він не переймався, бо Леонор теж була вродливою і подобалась йому. Єдиний її недолік – вона була молодшою донькою, останньою у черзі на престол. Сяяло не тільки задоволене обличчя графа, яке він перед весіллям старанно помив з милом і натер оливковою олією. Його весільний одяг був так щедро гаптований золотом, що ледве згинався. На грудях висів товстий золотий ланцюг з медальоном. А дорогоцінні перстні вкрашали майже усі пальці на руках.

  Леонор теж була осипана дорогоцінностями. Її червона весільна сукня теж була щедро гаптованою. Коштовні сережки – подарунок нареченого – звисали майже до плечей.

  - Ви будете вдягатися в золото,  їсти на золоті, спати на золоті, – захоплено шепотів граф Умберто на вухо Леонор.

І вона закохано притискалася до нього.  

  - Ці двоє знайшли одне одного, – промимрив принц Бертран, схиляючись до вуха Віоланти. – А ти не шкодуєш сестро, що втратила такого чоловіка?

Віоланта гидливо скривилася:

  - Не шкодую. Граф Умберто завжди був мені огидним.

  - Не розумію тебе. Начебто, вродливий чоловік... Жінкам подобається. Дивись, як вчепилася у нього наша Леонор.

  - У мене інші смаки, – закопилила губи Віоланта.

  Принц Бертран насмішкувато зиркнув у сторону недолугого, зате пишно вбраного короля Андера і пирснув:   

  - Так, я бачу!

  Андер, зайнятий розрізанням і поїданням великого шматка м’яса, не звертав на них уваги.

  - Нічого, сестро, не переживай про свого чоловіка, – Бертрану раптом прийшло у голову, що він повинен підтримувати Віоланту, а не знущатися з неї. – Він зовсім юний. Ще має попереду кілька років, щоб перетворитися на сильного та мужнього чоловіка.

  - Сподіваюся, так воно і буде, – Віоланта відвела очі, шукаючи лицаря Трістана. Але коханий знаходився у іншому місці. Ніс службу. А поруч сидів незграбний та некоханий, але законний чоловік.

  - Чим більше я спостерігаю за графом Умберто, тим більше впевнююсь у тому, що він неприємний та зарозумілий. Ти тільки подивись, яка у нього пихата пика! А як він дивиться на мене! Думає, що якщо він одружився з принцесою, то став на один щабель з принцом, у якого поцупили корону?!

  - Мовчи, Бертране, і посміхайся! – нагадала Віоланта.

  - Я посміхаюсь, – Бертран старанно розтягнув губи вишкірив зуби.

  - Тобі не здається, що вже час порозумітися з батьком?

  - Добре. Зараз піду, – зітхнув принц.

  Король Гастон сидів поруч із молодими. На його голові красувалася корона. Чужа корона. Корона Лірії, на яку не мав права він, уроджений принц Алагонський, якого ще молодим привезли у Лірію для того, щоб він одружився зі спадкоємицею престолу. З-під корони Гастон пильно стежив за придворними: чи вони достатньо низько та поштиво вони вклоняються йому? І милостиво усміхався тим, хто проявляв надмірну повагу. Нарешті він відчував себе справжнім королем, а не придатком до Фредеріки.

  А справжньому королю потрібна королева...

  Гастон підвівся з високого крісла, що нагадував трон. Зробив знак, щоб усі замовкли. Музики теж перестали грати. Обличчя придворних звернулися до короля.

  - Усі знають, як я кохав покійну королеву Фредеріку! – урочисто виголосив він. – Їй я завдячую всім, що маю. Саме вона зробила мене королем. Але Фредеріка, на жаль, відійшла у Потойбічний світ. А я – живий і сповнений сил. Тож я, відчуваючи мій обов’язок перед країною, маю вступити у новий шлюб. Справжньому королю потрібна королева.

  У розгубленій тиші, що запанувала у обідній залі, почулося бурмотіння принца Бертрана:

  - Який ще обов’язок перед країною, батьку?

  - А такий! – відповів король Гастон. – У мене лише один спадкоємець чоловічої статі. А якщо з ним щось трапиться?! Бо життя – непередбачуване. Тож я вирішив взяти молоду та здорову дружину, щоб вона народила мені синів, які, коли виростуть, будуть захищати королівство Лірія!

  - Слава королю Гастону! – гаркнув граф Умберто, який, з вдячності, був готовий підтримати будь-яке рішення тестя.

  - Слава королю! – оговтавшись від подиву, загукали інші.

  Після смерті королеви Фредеріки минуло мало часу. Якби Гастон вичекав хоча б один рік жалоби, ніхто б не здивувався. А так, занадто рано він скинув чорне вбрання.

  Зате принц Бертран був вбраний в чорне з білим, і контрастував з усіма іншими гостями. Вони перешіптувалися, намагаючись зрозуміти, чи він носив жалобу по матері, а чи по втраченій короні.

  Віоланта підвелася з-за столу, начебто хотіла привітати брата. Розцілувала його в обидві щоки і прошепотіла:

  - Обережно, Бертране! Не забувай, що ти повинен примиритися з батьком. Зараз, на очах у цілого двору, якраз підходящий час.