Розділ 1

Вітаю, любі читачі! Ця книга - друга у серії "Літописи Лірії". Вона являється продовження роману "Замок Монтьєль". Тому тих, хто зазирнув сюди і зацікавився, я запрошую спочатку до першої книги - "Замок Монтьєль". А якщо ви вже прочитали першу книгу і захотіли дізнатися, що буде далі з героями, то наша подорож крутими та живописними шляхами вигаданого королівства, продовжується. Отже...

  Розділ 1

  Гастон захопив владу у королівстві Лірія, відсунувши від престолу рідного сина, принца Бертрана.

  І ніхто з підданих не обурився. Коли герольди на королівській площі сповістили, що королем Лірії буде Гастон, міщани потисли плечима і розійшлися у своїх справах, примовляючи:

  - Ну що ж, хай буде Гастон. Головне, щоб не було війни.

  - Може й краще, що Гастон. Він досвідчений, а принц Бертран ще зовсім хлопчисько.

  Гастон був чоловіком покійної королеви Фредеріки. До нього звикли. Йому довіряли. Він уже і так був королем. Просто з його титулу зникла приставка «консорт». Тепер він став повновладним монархом.

  Принц Бертран повернувся у свої покої не просто розчарованим. Він був повністю розбитим. Кинувся на ліжко не роздягаючись, і заснув важким сном без сновидінь.

  Наступного ранку Бертран прокинувся пізно. Доповз до вікна і розчинив його. За вікном дощило. Він висунув голову у вікно, намагаючись освіжитися.    

  - Ніхто не захистив мої права, – обурено прошепотів він. – Навіть мої сестри. Навколо мене – самі зрадники!

  Особливо йому боліла поведінка Леонор. Він так довіряв молодшій сестрі, а вона... Учора вона увесь вечір посміхалася батькові, вітала його і чіплялася за рукав свого нового нареченого – графа Умберто де Паломара. Хоч би Леонор прийшла сьогодні у його опочивальню, приголубила б і заспокоїла, як у дитинстві...

  - Вина! – гукнув принц.

  Слуги принесли йому глечик з вином і келих. Принц перехилив відразу два повних келихи, навіть не розсмакувавши вино. Йому хотілося якнайшвидше перейти до тієї фази, коли хочеться увесь час сміятися, а життя здається легким і без проблем. Але щось не спрацювало. Від випитого вина боліла голова і хотілося лаятися найпаскуднішими словами.

  Бертран не хотів виходити зі своїх покоїв, щоб не бути присутнім при батьковому тріумфі.  Приблизно годину він провалявся на ліжку, закинувши руки за голову і звісивши одну ногу. Тією ногою він відстукував ритм модного танцю і наспівував:      

   - Зрадники! Зрадники! Усі на світі – зрадники!

  У двері постукали. Бертран не переставав співати.

  Постукали голосніше, настирливіше.

  - Хто там?! – нарешті заволав він.

  Двері відчинилися і, на превеликий подив принца, в опочивальню зазирнула сестра. Але не принцеса Леонор, а Віоланта, королева Веридіани.  

  Принц відразу ж підскочив на ліжку:  

  - Сестро?! Не чекав на тебе, але заходь.

  Віоланта зайшла, сіла у крісло поруч із ліжком, принюхалась і скривила губи:

  - Як огидно тхне. Брате, як тобі не соромно напиватися?

Бертран знову розчаровано повалився на ліжко.

  - Запитай у батька, як йому не соромно красти чужу корону, – порадив він і відвернувся.

  - Я розумію тебе, Бертране, – зітхнула Віоланта. – Батько поступив з тобою негідно.

  - Ти, справді, так думаєш? – Бертран підвівся на одному лікті.

  - Так, Бертране. Корона по закону твоя.

  - Добре, що хоч ти це розумієш, Віоланто.

  - Це розуміють усі...

  - ..Але мовчать! – гірко вигукнув Бертран.

  - Вони просто розгубилися, – пояснила Віоланта. – А солдати та замкова охорона звикли слухатися батька.

  - Може й так. Але що мені тепер робити? – похнюпився Бертран.

  - Боротися! А я допоможу тобі.

  - Допоможеш? Як?

  - Я ще не знаю. Але ми знайдемо підтримку між феодалів і разом придумаємо, що можна зробити.

  - Ти маєш на увазі двірцевий переворот? – здогадався принц Бертран.

  - Так. Здається, це називається саме так, – підтвердила Віоланта.

  - А що буде з батьком? Ти ж не збираєшся його вбивати?

  - Ні в якому разі! – запротестувала Віоланта. – Мені навіть у голову не прийшло б... Він може жити у будь-якому з віддалених замків, що належать короні, або повернутися у свою країну.

  - Як на мене, то хай краще повертається в Алагон, – докинув Бертран. – А ти, Віоланто, хіба не повинна їхати зі своїм чоловіком до Веридіани?

Віоланта відразу ж посумнішала.

  - Повинна. На жаль. Раніше я відмовлялася від подорожі, бо хворіла мати. Але тепер у мене вже немає приводу залишатися у Монтьєлі.

  - Я допоможу тобі, сестро. Запрошу твого чоловіка на полювання і помариную його у далекому замку два чи три тижні. А ти за цей час шукай зв’язки з могутніми сеньйорами. Тільки не довіряйся Леонор та графу де Паломар. Підозрюю, що вони стоять на батьковому боці.