Глава 10

Наступна зустріч з Натаном була дивною. Через тиждень ми випадково перетнулися в коридорі університету між парами. Він був у компанії своїх однокурсників, про щось з ними розмовляв. Я ж йшла сама, поспішала на практику до Ясіна, адже він не дуже любив тих, хто спізнювався. Однак, не настільки поспішала, щоб не приділити кілька хвилин для хлопця, який запав у серце та вивернув душу назовні, зробивши її чутливою і занадто вразливою.

Втім, все, що мені перепало — радісна усмішка й занадто буденне “Привіт”, ніби й не було усіх тих зізнань пошепки й повідомлень про те, що він зі мною зробить, щойно побачить.

Пройшовши повз, Лазаревський спокійно продовжив розповідати друзям про щось буденне, в той час, як я почувалася настільки ошелешеною, що ледве вдавалося переставляти ноги. 

Що це було? Байдужість? Чи Натан таким чином вирішив припинити усе? А що, власне, було між нами? Можливо, це взагалі був не він. Його брат-близнюк, наприклад. Або ж у його тіло вселився хтось інший. Іншопланетянин, наприклад. Що завгодно, тільки не ігнорування. Тільки не те, що я бачила насправді.

Пара пройшла, ніби в тумані. Я майже не брала участі в обговоренні теми, лише перечитувала наші останні повідомлення, намагаючись зрозуміти, що в них пішло не так. Можливо, я сама стала причиною такою байдужої поведінки Натана. Але абсолютно нічого не знайшла, лише отримала докірливий погляд викладача, який не терпів, коли його не слухали. Особливо це стосувалося тих, хто мав хороші оцінки.

На наступній лекції з культурної антропології мене накрив відчай. Мені не хотілося нічого. Тільки б зрозуміти його поведінку, запитати, що в біса відбувається. Але водночас я боялася почути відповідь, адже це міг бути кінець. Десятки разів починала писати йому повідомлення, а потім усе стирала й відкладала телефон, намагаючись зосередитися на тому, що розповідав викладач. 

За двадцять хвилин до кінця пари прийшло повідомлення. Тремтячими руками розблокувала телефон і, побачивши його ім’я, відчула, як серце зробило в грудях кульбіт. На мить прикрила повіки, намагаючись запевнити себе, що все буде гаразд, а потім натисла на повідомлення.

“На сьогодні я вільний. Погуляємо?”

Пальці все ще тремтіли. То між нами все гаразд? Виходить, я даремно себе накрутила? 

“Коли?”

“Зараз”

Слідом за відповіддю Натан надіслав своє місцеперебування — хлопець був у центрі міста.

Ніби відчувши, що я вагаюся, надіслав іще одне повідомлення.

“Від зараз і аж до ранку. Мій сусід забереться з кімнати, тож ми будемо тільки вдвох.”

Я не могла відмовитися. Тільки не тоді, коли так довго чекала зустрічі. Не зволікаючи, зібрала речі й вийшла з авдиторії. А за тридцять хвилин уже стояла на місці, яке було зазначено на карті й писала Натану. Втім, не встигнула відправити повідомлення, як мене обійняли ззаду та поцілували ніжно у скроню.

— Я не можу передати словами, наскільки скучив за тобою, — приємний пестливий голос одразу ж розвіяв залишки сумнівів. — Моя Богом дана.

Душа миттю розквітла, зраділа. Обернувшись до Натана обличчям, опинилася в кільці його міцних рук. І він не збирався мене відпускати. Лиш палко поцілував, підтверджуючи ніжними губами кожне сказане слово. 

Взявши за руку, Лазаревський впевнено повів мене вулицею. Він задоволено усміхався, час від часу поглядаючи у мій бік.

— Тобі личить цей колір.

Сьогодні трохи потепліло, тому я одягла темно-синє пальто й нарешті зняла шапку. 

— Дякую, — усміхнулася, сором’язливо відводячи погляд. — Тобі завжди усе личить. Куди ми йдемо?

— Це велика таємниця.

Я лише зітхнула й дозволила вести себе далі.

— Чому ти мені допоміг з Бродською? — запитала те, що давно цікавило. А от Натану ця тема явно не припала до душі, адже він став серйознішим і навіть насупив брови.

— Сам був на твоєму місці.

— Ого! — щиро здивувалася його відповіді. — Але ж… То після цього ви почали зустрічатися?

— Не думаю, що це найкраща тема для розмови, — голос хлопця став аж занадто холодним, неприємно вгризався в душу.

— Ок’ей, а чому тоді вона мене завалила? Я їй теж сподобалася?

— Ні, просто не пощастило. Таке з нею буває.

Мені хотілося поставити іще з сотню запитань щодо Бродської, проте настрій Натана з кожною секундою псувався ще більше. А мою душу, ніби гризло щось противне і дуже зубате.

Запитання, відповідь на яке могло мене вбити, нескінченно крутилося на язиці, проте так і не було вимовлене. Навіть якщо він досі з нею…

— Прийшли, — Натан раптом зупинився біля якоїсь закинутої будівлі без вікон і з обписаними стінами.

— Що це?

“Кохаю Аню”, — прочитала перше, що втрапило в око — великий напис червоною фарбою.

— Стіна зізнань, — Натан розстебнув куртку, все ще продовжуючи тримати мене за руку, й дістав з внутрішньої кишені чорний маркер. Знявши ковпачок зубами, підійшов ближче й став писати. Серце защемило від приємних відчуттів, а ноги ледве тримали.

У нього був гарний каліграфічний почерк, набагато красивіший за мій.