Глава 7

Повідомлення було не одне. Виявилося, що перше Натан написав ще раніше, коли я спала. Прочитавши його, усмішка мимоволі розтягнулася на все обличчя.

“Мені не вистачає твоїх мандаринових губ.”

Друге повідомлення мене розвеселило. 

“Омело, я заборонив ігнорувати мене!”

А третє було голосовим і я без зволікань увімкнула його та одразу ж розтанула.

— Сподіваюся, у тебе все гаразд, — слова промовляв повільно, ліниво. Ймовірно, Натан саме курив у цей час. — Вибач, що пішов так рано. На першій парі була важлива контрольна, не міг пропустити. Ти так міцно спала, що навіть не поворухнулася, коли я тебе цілував. До речі, кучері? — він зробив невелику паузу, а я почервоніла й заплющила очі, розуміючи, що це катастрофа. — Мені подобається. Мені подобаєшся ти.

Кілька хвилин я лежала не рухаючись. Глибоко дихала, усвідомлюючи почуте. В грудях творилося щось неймовірне, ніби хтось обережно лоскотав душу, чіпав її найпотаємніші струни, й вона грала прекрасну ніжну мелодію. Почувалася щасливою. А ще неймовірно кортіло побачити Натана. 

Тільки-но зібралася відповідати на повідомлення, як отримала іще одне.

“Гарного вечора, Омело! На жаль, знову зникаю. 

P.s. Піжама не дає мені спокою.”

Швидко, аби він устиг прочитати, стала набирати повідомлення.

“Вона не моя:)”

Секунди, поки повідомлення залишалося непрочитаним, тягнулися надто довго. Світ навколо мене завмер, лише власне прискорене серцебиття нагадувало, що час все ще існує.

Зрештою, коли під повідомленням, з’явилася позначка про те, що Натан все ж його відкрив, а потім став писати відповідь, я ще більше заусміхалася. Трепетні відчуття  у грудях лише посилилися від спогадів про ніч з Лазаревським. 

“Власне, якщо розібратися, сама піжама мене мало цікавить. Мене цікавиш ти.”

Не тямлячи себе від щастя, притулила телефон до грудей і, сміючись уголос, впала на подушку. Хотілося якнайшвидше побачити Натана. Хотілося, аби він знову тримав мене за руку та лежав поряд. І чому я захворіла так невчасно? Чому повернулася додому, коли прекрасно могла відлежатися в гуртожитку?

Трохи поностальгувавши, помріявши про нашу наступну зустріч, пішла шукати батьків. Тато сидів у вітальні й дуже зосереджено дивися у смартфон крізь окуляри. Мама готувала на кухні вечерю. Саме до неї я й пішла.

— Як ти, Богданочко? — матуся одразу ж перевірила мій лоб на наявність підвищеної температури. — Схоже, таки знизилася. Ти відпочила?

— Відпочила, — під докірливий погляд неньки вихопила з тарілки сирник і швидко його з’їла. Озирнувшись, упевнилася, що тато досі в іншому вимірі й стишила голос: — Потрібно зробити щось із вікном у коридорі. До мене приходив Максим.

Мама мало не задихнулася від обурення. То розтуляла рот, то закривала його, не в змозі вимовити й слова.

— От бусурман малолітній! — ставши руки в боки, мама теж глянула крізь двері у вітальню. — І це ж син директорки! Тьху! Не хвилюйся, донечко, неодмінно щось вигадаю. Хоч не чіпав?

— Не чіпав, — важко зітхнула, — я б не дозволила. До того ж мені подобається дехто інший…

Мама так зацікавилася моєю новою закоханістю, що довелося розповідати їй про Натана. Звісно, багато чого я упустила, бажаючи зберегти чудесні моменти лише між мною та Лазаревським. Але мама задовольнилася й загальними фразами та описом хлопця — слухала мене зі щасливими очима.

— Ти ж запросиш його до нас? — зрештою запитала вона.

— Кого це його? — нізвідки виріс тато, налякавши нас обох до тремтіння в ногах.

— Толю, чого підкрадаєшся? — мама поглянула на нього сердито й навіть хльоснула кухонним рушничком по плечі. — Не його, а її! Подругу свою університетську! Сідаймо уже вечеряти! Скільки тебе можна чекати? Як залип у той телефон, то не витягти!

Тато дивився на мене занадто підозріло, а я уявлення не мала, куди ховати очі. Сподівалася лише, що мама сама йому усе розповість, якщо вважатиме за потрібне.

Після вечері повернулася до себе в кімнату й таки увімкнула фільм, який почала дивитися вчора. Зосередитися було легше, хоча я ні на мить не припиняла відчувати у грудях шалений трепет. Натан не виходив із думок.

Після фільму був серіал, потім пізнавальні відео, соцмережі. О четвертій я набралася хоробрості й написала Натану коротке повідомлення. 

“Хотілося б повторити все ще раз.”

Мабуть, не варто було, однак в грудях уже починало пломеніти від того, що Натан знаходився так далеко. Я потребувала Лазаревського, ніби залежна. Здавалося, що ще трохи і вибухну від власних почуттів.

Я не сподівалася на відповідь, тож відклала телефон і заплющила очі, намагаючись пригадати відчуття, які викликали його пальці на моїй шкірі. І в мене майже вийшло, коли раптом хтось вирішив перервати спогади нічним дзвінком. 

Аби не розбудити всіх гучною мелодією, швидко схопила телефон і вимкнула звук, одночасно відчуваючи прилив хвилювання й шаленої радості. Це все ж таки був Натан і він знову телефонував відеозв’язком.