Глава 6

Він стояв, склавши руки на грудях, і оглядав мене з ніг до голови. Був таким симпатичним та ідеальним на противагу мені, що це навіть дратувало. Легка усмішка, шалений блиск в очах. Нормальний одяг. І волосся. Господи, як же те волосся хотілося помацати, пропустити крізь пальці й навіть… понюхати.

— Заходь, — усміхнулася й пішла до свого ліжка. Залізла під ковдру, утримуючись від того, щоб не заховатися з головою. 

Увійшовши, Натан замкнув двері й, взявши стілець, сів поряд. Обперся ліктями на коліна й втупився на мене, ніби я була рідкісним музейним експонатом. Навіть трохи недобре стало від його погляду, але намагалася бути незворушною. А ще раділа. Безмежно раділа, що хлопець прийшов. Можливо, він теж хворів весь цей час, або ж їздив додому, або ще мав якусь поважну причину не з’являтися. 

— Ти знову мене ігнорила, — скільки в цьому гарному голосі було звинувачення!

— Натане! — застогнала, вкотре відчувши роздратування. — Припини! За шість днів ти жодного разу не дав про себе знати, а зараз дорікаєш мені через те, що я випадково не помітила твоє повідомлення.

Сині очиська безперервно витріщалися, ніби скануючи мене на брехню. А я ледве трималася, аби не засміятися. 

— Я тобі не вірю, — знову склав руки на грудях. — Ти зробила це навмисне.

Я нічого не відповіла. Лише дивилася в його очі й відчувала, як б’ється власне серце. Приблизно за хвилину Натан підвівся й пішов до дверей. Я мало не закричала від розпачу, що не відпущу його так просто, що дійсно зробила це навмисне. Однак хлопець не збирався йти. Лише вимкнув світло, залишаючи нас у напівтемряві — ноутбук, що стояв на тумбочці, все ще був увімкненим і очікував, що фільм от-от запустять знову. Повернувшись, Натан закрив його, а потім ліг поряд прямо на ковдру, нахабно посуваючи мене до стіни своїм доволі немалим тілом. Довелося лягти на бік, обличчям до хлопця, аби нам обом вистачило місця. 

Нахабність Лазаревського, звісно ж, не мала меж, однак від його дій усередині робилося щось дивовижне. Тож я лиш завмерла й стала чекати, що він утне далі.

— Як ти почуваєшся? — здивував запитанням настільки, що у мене навіть мову відібрало. Склалося враження, ніби в темряві він став іншою людиною. Інакше як пояснити такий раптовий прояв турботи?

— Все добре, лише трохи горло болить.

Хотіла додати, що мені приємно, але чомусь не наважилася. 

— Тобі щось потрібно? Може ліки?

Такі прості слова, а груди аж залило теплим трепетом. Я не могла повірити у те, що відбувалося.

Очі звикли до темряви і тепер я дивилася на його гарний профіль.

— І ти навіть не вимагатимеш за свою допомогу, щоб я більше не сміла тебе ігнорувати?

— Тому що ти не будеш цього робити! — заявив впевнено. — Ти не відповіла на запитання.

Я зітхнула. Як же з ним важко! 

— Ні, Натане, мені нічого не потрібно, завтра їду додому. Дякую, що запитав, — останні слова промовила дуже тихо, боячись бути занадто відкритою.

У відповідь Натан віднайшов у темряві мої пальці й обхопив їх своїми. Серце закалатало з новою силою.

— Я сумуватиму.

Проігнорувала настирливу думку про шість днів тиші. Зрештою, він все ж був тут. І подобався мені таким набагато більше, ніж під час минулої зустрічі. Хоча від поцілунків я не відмовилася б. 

Напевно, варто було б відповісти, що також безмежно сумуватиму за ним та з нетерпінням чекатиму наступної зустрічі, проте я настільки захопилася власними переживаннями і теплотою в грудях, що не додумалася до цього вчасно. 

— Коли ти повернешся? — запитав Натан і момент вже було втрачено.

— Якщо одужаю, то в неділю ввечері. А якщо ні, то пізніше. Мама навряд чи відпустить.

Він повільно гладив мої пальці, а я лиш бажала, аби серце не видало мого хвилювання, адже майже вискакувало з грудей. Не відпускаючи руки, хлопець повернувся обличчям до мене. Його волосся кумедно розкинулося по подушці. Можливо, мені це лише привиділося у темряві, однак я все одно усміхнулася. 

— Ти така мала, — він поклав руку на мою щоку. Я вже знала, що Натан збирався мене поцілувати, тому пропустила його слова мимо вух і навіть завмерла в очікуванні. — Як мені не зіпсувати тебе?

— Це запитання риторичне, чи я маю на нього відповісти?

Лазаревський важко зітхнув і нарешті поцілував мене. Неквапливо, ніжно зводячи з розуму теплими вустами з гірким присмаком цигарок. Рука хлопця зіслизнула на шию, потім на потилицю й занурилася у волосся. Іншою Натан обперся на лікоть, нависнувши наді мною. З кожною секундою хлопець ставав усе наполегливішим і розкутішим. Цілував палкіше, дихав усе важче, а вільна рука повільно сповзала все нижче, аж поки не дісталася талії та не віднайшла оголену смужку живота. Пробравшись під піжаму, Натан повільно дістався спиною до лопаток і зупинився приблизно там, де мала б бути застібка ліфчика. Я відчувала, як ледь помітно тремтіли його пальці, і від цього ледве не застогнала вголос.

— Вбиваєш, — відірвався від моїх губ і чолом уперся прямо в серце, яке не знало спокою. — Мало того, що тепер не зможу нормально дивитися на мандарини, ще й уявлятиму холодними самотніми ночами твої груди під цією піжамою.