Глава 5

Щойно двері за нами зачинилися, Лазаревський всунув мені в руку ключі, а потім знову впився у мої вуста. Цілував вимогливо, навіть жадібно, показуючи усе своє бажання. Легко розстебнув мою куртку й, просунувши під неї руки, стиснув талію. А я, не соромлячись, обвила його шию. 

В голові паморочилося, а серце з кожним ударом билося все частіше. Напевно, якби Натан пішов далі, я навряд чи захотіла б його зупиняти. Проте хлопець лише тримав у руках, пестячи своїми вустами мої.

Згодом Лазаревський припинив мене цілувати й, обвивши мою талію під курткою, міцно притиснувши до себе, поклав голову на моє плече. Такий ніжний жест відгукнувся теплим щемом глибоко у душі.

— Все ще боїшся? — тихо запитав. Важке гаряче дихання обпалювало шкіру шиї, викликаючи на ній сироти. 

— Ні.

Почувалася в його міцних обіймах бажаною і захищеною. Хотілося, аби Натан ніколи мене не відпускав.

— Недобре хорошим дівчаткам ходити на такі вечірки, — прошепотів на вухо. Від приємного голосу знову стало важко дихати. — Побачимося, Богом дана.

Прикусивши шкіру на моїй шиї, Натан раптово відпустив мене і за мить уже відчинив двері й вийшов у коридор.

— Гей! — обурено вигукнула й ступила крок уперед, проте Натан зачинив двері перед моїм носом. — Якого біса? — прокричала на двері, відчиняючи їх. — Ти нормальний взагалі?!

Втім, хлопця в коридорі уже не було. 

Я почувалася обманутою і роздратованою. Злою. Все приємне, що наповнювало тіло враз стало суцільним негативом, від якого потрібно було негайно позбутися. Скинути кляту напругу.

— Ох, я тебе ненавиджу, Лазаревський, — простогнала, сердито стягуючи з себе куртку та взуття. — Ти ще про це пошкодуєш!

***

Я дуже хотіла побачити Натана, проте не шукала зустрічі з ним. Після того, як Лазаревский просто привів мене в кімнату й залишив сам на сам зі своїми бажаннями, я твердо вирішила, що тепер, на зло йому, ще більше ігноруватиму. Звісно, я навряд чи наважилася б на щось серйозне того вечора, але й покидати мене отак… Це вже занадто!

Втім, ігнорувати не було кого. Натан весь тиждень не намагався зі мною зустрітися, не приходив у гості. Ми навіть не перетиналися в коридорах університету, чи біля гуртожитку. І це мене дратувало ще більше! Я не могла зосередитися на навчанні, злилася на себе, що дозволила йому всі ті речі, що показала себе наївною дурепою. І на додачу до всіх цих відчуттів злягла з температурою.

— Я йду до Діми сьогодні, — Жанна вдивлялася у люстерко, малюючи стрілки на повіках, — повернуся завтра зранку. Сподіваюся, що ти тут не згинеш без мене за одну ніч.

— Не згину. Завтра, мабуть, після того, як відвідаю медпункт, поїду додому. На пари все одно немає сил йти.

— Їдь, — погодилася сестра, дивно насупивши темні брови. — Тільки ж нікуди не ходи, краще вдома відлежуйся.

По голосу Жанни було добре чутно, що вона щось приховувала. Сівши у ліжку, склала руки на грудях і з докором на неї поглянула.

— Кажи!

— Що казати? — переляк в її погляді лише підтверджував, що ця коза щось знає.

— Те, що приховуєш, Жанко! Розповідай! Зараз же!

— Корнійчук розійшовся зі своєю шльондрою.

Згадка про Максима лише погіршила настрій. Ну от якого біса мені потрібно було витягувати з кузини правду? Краще б не звертала уваги.

— А мені яке діло до цього жеребця і його самиці? — вмостилася назад під ковдру, тим самим показуючи свою байдужість. Жанна пирснула зі сміху.

— Хоче повернути тебе. Шукатиме.

— Пффф… — розсміялася. — Нема дурних!

— Ну-ну…

Ех, знала б Жанна наскільки Натан запав у душу, то й не сумнівалася б у тому, що ніякі Максими мене більше не цікавлять.

За годинку, о шостій вечора, сестра зі щасливенною мармизою почимчикувала вниз, де її вже чекав Діма. А я майже одразу провалилася в сон.

Прокинулася за кілька годин від дзвінка мами. 

— Даночко! Тільки-но прочитала твоє повідомлення! Як ти там, пташечко моя? Що болить? Температура є? Мені приїхати?

— Мам! — простогнала, відчуваючи, що раптово посилився головний біль. — Я вже доросла! Сама приїду.  Ти головне своє малинове варення приготуй, бо у нас закінчилося. 

— І піжаму стареньку знайти?

— І піжаму, — важко зітхнула, передчуваючи “крутезні вихідні” у ліжку під суворим маминим наглядом.

Спати більше не хотілося. Сходила в туалет, з’їла дві мандаринки й знову залізла до ліжка, збираючись подивитися цікавий фільм. Але помітила, що на телефоні висіло непрочитане повідомлення в Телеграмі, тож відкрила додаток і завмерла. Повідомлення написав Натан.

“Ти сама?”

Серце раптом забилося частіше, вуста розтягнулися у задоволеній усмішці. Я автоматично клацнула на повідомлення, не тямлячи себе від щастя. І лише потім згадала, що збиралася ігнорувати Натана.

Повагавшись кілька секунд, вимкнула звук, заблокувала телефон і сховала під подушку, запевняючи себе, що так буде краще. Адже я досі сердилася на Лазаревського за те, що так нахабно покинув. За те, що мовчав нескінченно довгі шість днів. Хоча дурнувату щасливу усмішку так і не вдалося стерти з лиця. Вишкірившись на всі тридцять два, взяла ноутбук на коліна й увімкнула його. Фільм. Потрібно думати про фільм. Щось максимально цікаве й захопливе, аби забути про Натана мінімум на дві години, а потім несподівано “виявити” його повідомлення.