Глава 1

Грудень

Уже майже три години я стирчала під кабінетом Бродської, очікуючи, коли вона звільниться. Власне, викладачка й не була зайнятою, сиділа собі з чашечкою кавуськи й гортала короткі відео в Інстаграмі. А я тим часом намагалася не увірватися до неї для того, щоб виказати все в обличчя. 

Уявлення не маю за що вона мене так зненавиділа, та я залишилася єдиною в групі, хто так і не зміг скласти залік з інформаційних технологій. 

На годиннику була майже сьома. Ще трохи і університет мав зачинитися, а я, швидше за все, — спіймати облизня. І це напередодні Нового року! 

Найбільше було соромно перед батьками, адже вони абсолютно нічого не знали. 

“Як ти там? Юлька так і не вийшла?” — написала Жанна.

“Будьмо реалістами — вона не вийде. Взагалі не розумію навіщо сиджу тут. Голодна, як чорт. І зла. Хочеться їй по пиці надавати.”

“Чекай. Вона любить наполегливих.”

Втомлено застогнавши, сповзла по стіні й, підклавши конспект під дупу, сіла прямо біля її дверей. Могла б хоч стілець тут поставити, видра така. Я не єдина, хто годинами стирчить тут час від часу. 

Поклацала трохи в телефоні, який дуже швидко розрядився й вимкнувся. А потім просто дивилася на стіну, яка знаходилася навпроти мене, думаючи про те, чому я така невдаха.

Почувши вдалині кроки, навіть не поворухнулася. Настільки втомилася від усього цього, що було наплювати на те, що про мене подумають інші. Продовжувала дивитися на стіну аж до того часу, як переді мною з'явилися чорні шкіряні мотоботи. 

Серце на мить рухнуло в п'ятки. Звісно ж, хто іще міг прийти до Юльки так пізно ввечері в останній день сесії, як не Натан Лазаревський?

Несміливо підвела погляд і зазирнула в гарні сині очі, в яких побачила щире співчуття. Втім, старшокурсник не промовив ані слова, а я відвела погляд назад на стіну. Відчинивши двері, Натан зайшов до Юльки й одразу привітався. Зачинив двері й став щось говорити їй своїм гарним низьким голосом, який за весь семестр я чула всього вдруге. Слів розібрати не могла, та все одно чомусь відчувала хвилювання. Мабуть, через те, що цей хлопець подобався мені.

Їхня розмова тривала хвилин двадцять, після чого за дверима стало занадто тихо.

“Хоч би там… хмм, — усміхнулася сама до себе, — злягатися не почали. Хоча мені то яка різниця? Ніби у мене є якісь шанси проти Бродської.”

Вирішивши, що досить даремно підпирати стіну, повільно підвелася й поклала зошит до сумки. Ноги затерпли настільки, що неможливо було йти, тож я вирішила постояти іще кілька хвилин, аби не виглядати калікою.

З кабінету знову донеслися голоси й противний сміх Бродської. Як Натан лише терпів цю особу ряду лускатих? Напевно, так сильно закохався, що осліп на обидва ока. Знайшов би собі нормальну дівчину, свого віку… А не цю підстаркувату видру. Гаразд, тридцять два — ще далеко не старість, але ж йому на десять років менше. Це якось… неправильно!

Після цієї думки двері несподівано відчинилися і я аж підскочила, ніби спіймана на гарячому. Хоча всього то думала про нього і його зміїну пару. Добре хоч Лазаревський все ще дивися на Бродську, а не бачив моєї ганьби.

— До вівторка, Юль! 

— Бувай, Натане! Я сумуватиму!

— І я, — легко всміхнувся, показавшись із дверного отвору. 

Я безсоромно дивилася на нього, коли він виходив із кабінету й зачиняв двері. Думала, просто піде собі, навіть не глянувши, як робив це майже завжди, коли перетиналися в університеті чи біля гуртожитку. Втім, хлопець зупинився, змушуючи моє серце забитися частіше. Я не була низькою, але Натан проти мене здавався горою, а широкі плечі додавали мужності й робили його занадто дорослим на фоні інших студентів-випускників.

— Заходь, — промовив тихо, киваючи на Юльчині двері, — я попросив за тебе.

Я не могла поворухнутися. Просто стояла перед ним, прочинивши від здивування рота, й дивилася в його дивовижні очі. Він… умовив її? Щоб я тут не мучилася? Пожалів? Чи може сам був на моєму місці п’ять років тому? 

— Знаєш, мені це дечого коштувало, — схиливши голову на бік, Натан злегка примружив очі, кутики губ ледь помітно піднялися, — тож іди, поки вона не передумала. 

Відмерши, швидко постукала в двері, продовжуючи дивитися на Лазаревського.

— Заходь! — пролунало роздратоване з-за дверей. Не попрощавшись, Натан граційно покрокував коридором. І як би мені не хотілося дивитися на його прекрасну спину, та в цю хвилину складений залік був значно важливішим.

Юлька навіть не поглянула на мене, щойно я увійшла, — продовжувала висіти в соцмережі. І чому вона не поспішала додому? Невже така приваблива жінка не мала сім’ї? Вона мала гарну фігуру у формі пісочного годинника, довге темне волосся і вродливе обличчя з блакитними очима. Все своє, нічого штучного. Й одягалася Бродська також вишукано, абсолютно увесь одяг підкреслював її найкращі якості. Хіба ніхто її не хотів через занадто жахливий характер.

Ніхто, крім Натана…

— Заліковку давай, — наказала владним голосом.

Швидко витягла її з кишені сумки, розгорнула й поклала біля викладачки. Та поглянула на синю книжечку, ніби на лайно якесь і закотила очі. Взяла ручку, швидко щось нашкрябала й відштовхнула з огидою.