Пролог

Дана

— Ух і транспорту на столичних вулицях! Це тобі не Сквира! Й навіть не Біла Церква! Мегаполіс! — було помітно, що тато нервував за кермом. Нам часто сигналили інші водії, проте він не звертав на них уваги. — Якби Данка не набрала цілий вагон речей, поїхали б на метро. І швидше, і спокійніше.

— Що не зробиш заради рідної донечки, —  прокоментувала я, відірвавшись на мить від телефона й поглянувши у вікно. Київ справді був мегаполісом. Люди тут весь час кудись поспішали й дратувалися, коли їх хтось затримував. Це я ще зрозуміла відтоді, як ми з мамою подавали документи на вступ.

— І не кажи, — погодився тато, а мама тим часом тихо схлипнула.

— Ти ж нам дзвонитимеш? — плаксивим голосом запитала вона. — Приїжджатимеш?

— Мамо, до Сквири їхати маршруткою менш як дві години. Можу хоч щодня повертатися додому, якщо хочеш.

Звісно ж, я не збиралася цього робити. Хотілося нарешті пожити окремо від батьків, спробувати на смак справжнє доросле життя. Знайти нових друзів. Закохатися. Останнього особливо хотілося, враховуючи, що з початку літа, відколи Максим підло зрадив, мені ніхто не подобався. Та, власне, я й не шукала знайомств з хлопцями, проводячи більше часу вдома, за книгами.

А тепер, коли попереду мене чекало нове життя, перебувала у передчутті чогось цікавого, навіть трохи хвилювалася незрозуміло чому. 

— Ні, щодня не потрібно, — лагідно промовила мама. — Тобі ж іще вчитися, Богданочко. А дорога — це даремно витрачений час. І гроші теж. Ех, важко тебе відпускати. Але хоч тішить те, що Жанна буде поряд і підтримає тебе.

— Так, вона мені з усім допоможе.

Власне, саме завдяки двоюрідній сестрі я й вирішила піти на історичний факультет столичного вишу — Жанна дуже вихваляла його. 

Тато трохи раптово перелаштувався вправо й позаду знову прогудів наполегливий звук клаксона. Хтось навіть нецензурно вилаявся. 

— Здається, приїхали, — нарешті задоволено мовив тато, не зважаючи на грубість киян. 

Поглянула у вікно на мою нову домівку. Гуртожиток був високим, на дев'ять поверхів, доволі милим на вигляд. Біля входу зібрався натовп — новоспечених студентів та їхніх батьків. Вони стояли купками й всі про щось розмовляли. 

— Привіт! — до нас бігла Жанна, весело махаючи обома руками. Вийшла їй назустріч, також усміхаючись. 

— Привіт! Така рада тебе бачити!

Обійнявшись зі мною, Жанна радісно заплескала в долоні. 

— Як же мені кортить тобі все показати! Доброго дня, тітонько! — вона обійняла мою маму й помахала татові, які також вийшли з авто. — Ходімо! Я вже домовилася, щоб тебе поселили без черги!

Сестра вхопила мене за руку й потягла до входу. 

Жанна завжди була дуже позитивною. Я навіть не пригадувала, щоб вона хоча б раз засмучувалася, а тим паче — плакала. Не те що я… любителька пролити сльози з приводу й без. Особливо, читаючи улюблені книги.

Хоч наші мами й близнючки, та ми з Жанною — зовсім різні. У мене світле, майже біле волосся до середини лопаток, а в неї — чорне, як у її тата. Ще й підстрижене під каре. Я висока, худорлява, а сестра, навпаки, — низька й трохи повнява. Зате й було те, що завжди нас об'єднувало — це любов до книг. А ще симпатичних хлопців. Жанна також мала вміння по вуха закохуватися у тих, хто потім ранив.

— Ох, Данко, там такий симпатичний першокурсник стоїть, — прошепотіла подруга, коли ми зайшли у велике фоє.

— Де? — стала озиратися.

— Отам, біля колони, в телефоні завис.

Знайшовши колону, оглянула хлопця й наморщила носа.

— Занизький. Ще й волосся коротке, мені подобається довше. І блондин. Надаю перевагу брюнетам.

— Ай! Вічно тобі не догодиш! — махнувши на мене рукою, Жанна впевнено попрямувала повз натовп студентів до якихось відчинених дверей. — Але як хтось сподобається, одразу кажи! Підемо знайомитися!

— Гей! Тут черга взагалі-то! — нам загородила дорогу якась висока брюнетка з нарощеним волоссям.

— Відвали, Васько! — просичала їй сестра й обійшла нахабу збоку. — Дістала вже! Не звертай уваги на неї, Дано, Василина — тупа дурепа.

— Добре, не буду, — усміхнулася, як завжди дивуючись сміливості сестри. 

Через годину ми всі гуртом сиділи за столом у невеличкій затишній кімнаті з ніжно-рожевими шпалерами й пили чай. Передчуття великих перемін посилилося. Чесно кажучи, я чекала того моменту, коли батьки нарешті підуть і ми з Жанною залишимося вдвох. Будемо дивитися фільми, знайомитися з новими людьми і багато гуляти.

— Богданочко, яка ж ти уже доросла, — мама витерла хустинкою сльози й знову мене обійняла. — Тільки ж нещодавно народилася… Такою крихітною була, беззахисною. А тепер вже майже повнолітня. 

— І ще й красуня! — додала Жанна весело. — Знайдемо вашій крихітці жениха найкращого, щоб усі заздрили їй!

— Ніяких женихів! — встряв у розмову тато, насупивши густі сиві брови. — Їй вчитися потрібно, а не за хлопцями бігати! Жанно, ти старша, от і відповідатимеш за неї!