Розділ 10. Сімейний трибунал

Ранок наступного дня розпочався для Христини як зазвичай — з ідеальної кави та перегляду стрічки новин. Вона сиділа на кухні у своєму шовковому халатику, насолоджуючись тишею та своєю повною перемогою. Яна сиділа під замком у гостьовій кімнаті, вітчим Андрій поїхав у справах, а Тетяна поралася у вітальні, періодично зітхаючи від сімейної драми.

Раптом у двері будинку наполегливо постукали.

Тетяна пішла відчиняти, і за мить на кухню рішучим кроком зайшов Максим. Його обличчя було блідим, а щелепи міцно стиснуті. Христина миттєво вирівняла спину, напустила на себе сумний вигляд і торкнулася пальцями своєї подряпаної щоки.

— Максику? Привіт... — тихо, з тремтінням у голосі мовила вона. — Ти прийшов провідати Яну? Знаєш, їй сьогодні справді краще побути наодинці з собою...

— Я прийшов не до неї. Я прийшов до вас, — відрізав Максим. Його голос звучав так холодно, що Христина мимоволі здригнулася. — Тетяно Петрівно, будь ласка, покличте Яну. І сядьте всі за стіл. Нам треба серйозно поговорити.

Тетяна, здивована таким тоном хлопця, якого знала змалечку, без зайвих слів піднялася на другий поверх і вже за хвилину повернулася разом із Яною. Яна виглядала спокійною, її погляд більше не був пораненім — у ньому читалася впевненість. Вона сіла навпроти Христини, навіть не глянувши на неї.

— Маленький сімейний збір? Як мило, — спробувала отруйно посміхнутися Христина, хоча всередині неї вже заворушився липкий страх. — Максе, якщо ти знову про ту дурну записку...

— Досить, Христино, — Максим дістав із кишені свій телефон і поклав його посеред столу. — Тетяно Петрівно, ви вчора повірили, що Яна напала на Христину в її кімнаті та розбила статуетку. Ви повірили, тому що Христина вміє красиво плакати. Але є дещо, про що Христина не знала, коли забирала собі цю кімнату.

Христина на секунду перестала дихати. Вона швидко прокрутила в голові події вчорашнього ранку. Кімната була порожньою, батьки внизу, Яна спала в іншій частині будинку. Що могло піти не так?

— Три роки тому, коли Яна влітку їхала в табір, її тато залишив у кімнаті маленьку веб-камеру. Пам'ятаєте, Тетяно Петрівно? — Максим подивився на маму Яни. — Ви тоді хвилювалися через можливе пограбування. Камера замаскована під звичайний старий нічник на верхній полиці шафи. Вона працює від мережі, пише по датчику руху і автоматично скидає архів на хмару. Доступ до цієї хмари є на моєму телефоні, бо я допомагав її налаштовувати.

Христина раптом різко підхопилася з місця, її обличчя зблідло, стаючи схожим на крейду.
— Це... це незаконно! Ви не маєте права знімати мене в моїй кімнаті! Це приватна власність мого батька!

— Це колишня кімната Яни, і камера стояла там задовго до вашого приїзду, — твердо відповів Максим. Він натиснув кнопку «play» на екрані телефона. — Тетяно Петрівно, подивіться сюди.

На екрані з’явилося чітке відео. Вчорашній ранок, 08:15. У кімнату заходить Христина. Жодної Яни поруч немає. Христина підходить до робочого столу, бере порцелянову балерину, крутить її в руках, а потім з абсолютно спокійним, холодним обличчям кидає її на підлогу. Статуетка розлітається на друзки. Після цього Христина підходить до дзеркала шафи, дістає з кишені власну шпильку для волосся і з силою проводить по щоці, залишаючи ту саму подряпину. На її обличчі немає сліз — лише хижа, прорахована посмішка.

У кухні повисла мертва, страшна тиша.

Тетяна затулила рот рукою, з її очей бризнули сльози. Вона дивилася на екран, потім на Христину, яка важко дихала, притиснувшись спиною до кухонної шафи. Уся її маска ідеальної, пораненої дівчинки розсипалася в один момент, оголивши потворну, заздрісну сутність.

— Христино... — прошепотіла Тетяна, і в її голосі було стільки огиди, що Христина зрозуміла: вона програла все. — Ти... ти знищила пам'ять про мого покійного чоловіка. Ти оббрехала мою доньку. Завіщо?

Христина злісно зиркнула на Яну, її очі палали справжньою ненавистю. Скинувши всі маски, вона виплюнула:
— Бо вона дратує мене своєю святістю! Своїм затишним маленьким світом, своєю мамою, своїм Максиком! У мене ніколи цього не було, усе моє життя — це переїзди і батько, якому наплювати! Чому вона має бути щасливою?!

Вона різко розвернулася, зачепивши стілець, який з гуркотом упав на підлогу, і вибігла з кухні, важко тупаючи підборами вгору по сходах. За кілька хвилин зверху почувся звук дверцят шафи та рев її рожевих валіз. Цього разу вона збирала речі по-справжньому.

Тетяна повільно повернулася до Яни, впала перед нею на коліна і міцно стиснула її руки.
— Яночко... вибач мені. Прости мене, дурну... Я так хотіла, щоб усе було добре, що закрила очі на правду. Прости, сонечко...

Яна обняла маму, відчуваючи, як змиваються останні краплі того липкого бруду, яким її намагалися облити. Вона підвела очі й подивилася на Максима. Він стояв біля столу, дивився на неї з безмежною ніжністю та гордістю.

Чужа гра закінчилася. І в цій грі перемогло справжнє, перевірене роками кохання, яке тепер уже ніхто й ніколи не зможе вкрасти.