Розділ 9. Тіні на яблуні

Ніч розлилася кімнатою густими чорнилами, і лише місячне світло малювало на підлозі бліді смуги. Настінний годинник показував першу годину ночі. Будинок давно спав: з кімнати батьків долинало тихе сопіння, а за стіною, де тепер царювала Христина, панувала абсолютна тиша.

Яна сиділа на ліжку, повністю вдягнена. На ній були чорні джинси, темне худі, а в руках вона стискала маленький замшевий мішечок. У ньому лежали осколки розбитої балерини — усе, що залишилося від спогаду про батька. Христина думала, що розтоптала її, але насправді вона подарувала Яні те, чого їй так бракувало — холодну, відчайдушну сміливість.

Дівчина підійшла до вікна й обережно, міліметр за міліметром, підняла раму. Сирий нічний вітер миттєво торкнувся обличчя, розвіюючи залишки страху. Гостьова кімната мала одну велику перевагу: прямо під її вікном росла стара крислата яблуня.

Яна перекинула ноги через підвіконня, затамувавши подих. Гілка під її вагою тихо рипнула, змусивши дівчину завмерти. Кілька секунд очікування... ніхто не прокинувся. Вона спритно, наче в дитинстві, спустилася по стовбуру вниз і м'яко приземлилася на вологу від роси траву.

Перелізти через умовний паркан на подвір'я Максима було справою однієї хвилини.

У його вікні на другому поверсі горіло слабке світло настільної лампи. Яна підняла з землі маленький камінчик і кинула в скло. Потім ще один. За мить фіранка здригнулася, і в прорізі з'явилося здивоване обличчя Максима. Побачивши Яну, він миттєво відчинив вікно.

— Яно? Ти збожеволіла? Що ти робиш тут о такій порі? — схвильовано прошепотів він, схиляючись донизу.

— Спустися, Максе. Будь ласка, — її голос тремтів, але не від холоду, а від напруги. — Це питання нашого «назавжди».

За хвилину бокові двері його будинку тихо прочинилися. Максим вийшов на ґанок у самій футболці та спортивних штанях. Його очі були тривожними.

— Мені дзвонила твоя мама ввечері, — одразу заговорив він, підходячи ближче. — Вона сказала, що ти захворіла, у тебе нервовий зрив і ти напала на Христину. Яно, що взагалі коїться у вашому домі? Христина скинула мені фото своєї подряпини, вона плакала в трубку...

Яна нічого не говорила. Вона просто протягнула вперед руки й розв'язала мотузки замшевого мішечка. Коли тканина розійшлася, у світлі місяця заблищали гострі білі осколки порцеляни. Окремо лежала відбита маленька тонка ніжка балерини.

Максим замовк на півслові. Його погляд прикувало до уламків. Він знав, чим була ця статуетка для Яни. Він сам допомагав їй клеїти її, коли Яна випадково впустила балерину в сьомому класі.

— Це зробила Христина, — тихо, без жодної сльози сказала Яна. — Вона прийшла вранці, розбила її, сама подряпала собі щоку об кут шафи і розіграла перед моїми батьками виставу. Мене закрили вдома. Мене виставили божевільною. Максе... вона руйнує мою родину. А тепер руйнує нас.

Максим дивився на осколки, і на його обличчі відбивалася важка внутрішня боротьба. Тепер, коли перші емоції від слів Христини вщухли, він почав бачити повну картину. Логіка Христини будувалася на істериці та випадковостях, а логіка Яни — на глибоких, болючих шрамах.

— Вона сказала, що ти забрала статуетку з її кімнати, щоб розбити... — глухо промовив Максим, підводячи погляд.

— Ця балерина ніколи не залишала мого столу, Максе. Ти це знаєш, — Яна зробила крок ближче, дивлячись йому прямо в душу. — Я прийшла сюди не виправдовуватися. Я прийшла запитати: ти гратимеш у її гру далі, чи ти все ще той хлопчик, який обіцяв тримати мене за руку, що б не сталося?

Максим мовчав кілька секунд, які здалися Яні вічністю. Потім він зробив глибокий вдих, зробив крок уперед і міцно, до болю в ребрах, обняв її, ховаючи обличчя в її волоссі.

— Вибач мені, — прошепотів він прямо їй на вухо. — Я був таким ідіотом. Я дозволив їй заплутати себе. Але тепер усе. Цій грі кінець. Ми виведемо її на чисту воду. Разом.

Яна вперше за ці дні відчула, як важкий камінь спадає з її грудей. Він повірив. Він знову був із нею. Але вони обоє розуміли, що Христина просто так не здасться, і попереду на них чекає фінальний, найважчий раунд.