Розділ 7. Маски скинуто

Яна зайшла в будинок, коли настінний годинник у передпокої показував майже одинадцяту вечора. Її пальці змерзли, а кардиган пахнув сирістю занедбаного кінотеатру. Вона сподівалася непомітно прослизнути у свою тимчасову кімнату, щоб побути наодинці зі своїм болем, але з кухні долинало приглушене світло та тихий сміх.

Дівчина зробила кілька кроків і зупинилася в дверях.

На кухні панувала майже ідилічна атмосфера. Христина, вже перевдягнена в шовкову затишну піжаму, сиділа на кухонному столі, підібгавши під себе ноги, і тримала в руках велику порцелянову чашку. Максим сидів навпроти, на стільці, спираючись ліктями на коліна. На столі лежала та сама записка, розгорнута й пом’ята.

— О, а ось і наша мандрівниця! — першою відреагувала Христина, помітивши Яну. В її голосі не було ні краплі провини, лише солодка, майже отруйна привітність. — Яночко, де ти була? Ми на тебе чекали в «Вогні», але ти так і не прийшла.

Максим підвів голову. Його погляд був розгубленим і трохи ображеним.
— Яно, чому ти не прийшла? Я отримав твою записку на мотоциклі. Розгадав цей твій дитячий шифр з перших літер. Там було написано «Макс, шукай мене в гостях у вогню». Я поїхав у ресторан, зустрів там Христину з її батьком, ми чекали на тебе дві години. Чому ти не відповідала на дзвінки?

Яна відчула, як усередині все закипає. Образа, яка збиралася в ній останні два дні, раптом перетворилася на холодну, рішучу злість. Вона зробила крок уперед, підійшла прямо до столу і, не звертаючи уваги на Христину, подивилася Максиму прямо в очі.

— «В гостях у вогню»? — тихо, але чітко перепитала вона. — Максе, ти знаєш мене з семи років. Ми грали в цю гру сотні разів. Невже ти справді повірив, що я могла призначити тобі зустріч у пафосному ресторані на даху, куди ми ні разу в житті не заходили?

Максим насупився, переводячи погляд із Яни на папірець:
— Але ж тут твій почерк... Останній рядок трохи виправлений, але...

— Почерк мій, а от виправлення — ні, — Яна різко вихопила записку зі столу і ткнула її під ніс Максиму. — Подивись уважно на літери «в», «г» та «у». Я ніколи не пишу «в» із такою довгою петлею зверху. Це не мій стиль. Це написав той, хто дуже хотів, щоб ти опинився саме там.

Христина на секунду змінилася в обличчі. Очі її звузилися, а пальці міцніше стиснули чашку. Проте вона миттєво повернула собі маску невинності, картинно зітхнула і спустилася зі столу.

— Яно, ти що, звинувачуєш мене? — Христина ображено надула губи і подивилася на Максима, шукаючи підтримки. — Максику, я взагалі випадково опинилася в тому ресторані з татом. Ми просто вечеряли, коли ти приїхав. Яке я маю відношення до твоїх записок? Яночка, здається, ти просто перегрілася на сонці або заздриш, що ми гарно провели час.

— Досить брехати, Христино! — голос Яни вперше зірвався на крик, луною розлітаючись по темному будинку. — Ти залізла в мою кімнату, ти залізла в моє навчання, а тепер ти переписуєш мої записки, щоб забирати мої зустрічі! Навіщо ти це робиш?

— Яно, заспокойся, що ти таке кажеш... — Максим підвівся з місця, намагаючись взяти її за руку, але Яна різко відсахнулася.

— Ні, Максе, це ти послухай! — у її очах заблищали сльози, але вона не дозволила їм впасти. — Я чекала тебе три години в нашому літньому кінотеатрі. На нашому пледі. З твоїми улюбленими цукерками. Саме це місце було зашифроване в оригіналі — «Ехо небо екрану». Але ти обрав повірити виправленому папірцю і Христині, яка просто опинилася поруч. Якщо ти настільки сліпий, що не бачиш, як тобою маніпулюють... то, можливо, Христина права. Наступного разу термос із чаєм дійсно буде її.

Яна кинула понівечену записку прямо під ноги Максиму, розвернулася і швидким кроком рушила сходами вгору.

На кухні повисла важка, грозова тиша. Максим стояв, опустивши голову, дивився на клаптик паперу на підлозі, і в його очах уперше з'явився сумнів. Він повільно повернувся до Христини, яка все ще намагалася тримати маску ображеної доброчесності, але її погляд уже став тривожним. Маски було скинуто. Гра перейшла у відкриту фазу.