Розділ 6. Чужі правила

Христина злісно посміхнулася, тримаючи в руках клаптик паперу. Текст Яни був занадто очевидним шифром для того, хто звик прораховувати людей на кілька кроків уперед. Вона швидко зрозуміла логіку «перших літер».

«М-А-К-С, Ш-У-К-А-Й М-Е-Н-Е».

А ось кінцівка — «Ехо небо екрану» — явно вказувала на якесь конкретне місце. Христина не знала міста, але їй і не потрібно було туди їхати. Вона акуратно дістала з сумочки маленьке лезо, яким іноді підправляла макіяж, і тонку гелеву ручку того ж кольору, що й у Яни.

Кілька точних рухів — і останні слова записки були акуратно закреслені, ніби Яна сама поспішала і виправила помилку. Замість них Христина вивела нові слова, підбираючи літери під потрібну їй локацію: «В гостях у вогню».

Для Максима це мало означати нове місце — стильний стейк-хаус «Вогонь» на даху торгового центру, де Христина якраз планувала провести вечір.

Вона акуратно повернула записку під ремінь шолома, перевірила, чи все виглядає природно, і повернулася в машину вітчима з абсолютно невинним виразом обличчя.

Тим часом Яна вже сиділа на дерев'яних підмостках старого літнього кінотеатру. Це місце за роки занедбаності поросло диким плющем та шипшиною, а величезний білий екран зблід від дощів. Тут було тихо й затишно.

Яна дістала з рюкзака плед — той самий, у клітинку, — і розстелила його на трава напроти екрану. Поруч вона поклала баночку м'ятних цукерок і стару касету. Сонце вже починало сідати, фарбуючи небо в глибокі фіолетові тони. Серце дівчини калатало від передчуття. Вона уявляла, як Макс заїде на парковку, заглушить мотор, побачить її і зрозуміє: ніяка Христина не зможе замінити те, що будувалося між ними роками.

Минула година. Стрілки годинника невблаганно повзли вперед. О сьомій вечора стало помітно прохолодніше. Яна сильніше загорнулася в кардиган, не зводячи очей із входу на територію кінотеатру.

О пів на восьму вона дістала телефон. Жодного повідомлення від Максима.

— Ну де ж ти?.. — прошепотіла вона, відчуваючи, як до горла підступає знайомий гіркий клубок. Не міг же він не розгадати шифр. Вони грали в це сотні разів!

Не витримавши, Яна відкрила стрічку новин в інстаграмі, щоб просто відволіктися. І перше, що вона побачила на екрані, змусило її серце зупинитися.

Це була нова сторіс Христини. На фото був розкішний столик на даху ресторану «Вогонь». На тлі нічного міста, залитого вогнями, стояли два келихи. А в кадр «випадково» потрапила чоловіча рука з характерним срібним браслетом-ланцюжком. Брендовим браслетом, який Яна подарувала Максиму на минулий день народження.

Підпис під фото свідчив: «Коли підказки ведуть у правильні місця... Дякую за вечір, Максику».

Яна повільно опустила телефон на коліна. Навколо неї був порожній, темний занедбаний кінотеатр. Касета і м'ятні цукерки виглядали тепер як непотрібний мотлох із минулого життя, яке вже ніколи не повернеться. Христина не просто виграла цей раунд — вона переписала її власні спогади, змусивши Макса думати, що Яна сама покликала його туди, де на нього чекала інша.

Гаряча сльоза впала на стару клітчасту тканину пледа. Гра ставала надто жорстокою.