Розділ 5. Таємний шифр

Яна сиділа на парі з історії мистецтв, але замість конспектів про архітектуру Відродження її блокнот був поцяткований хаотичними лініями. Поруч сиділа Марта — її найкраща подруга з першого курсу, дівчина з яскравим рудим волоссям та характером, який не терпів несправедливості.

— Ні, ну це просто сюр якийсь! — швиркотіла Марта, ховаючи обличчя за великим підручником. — Вона приїхала вчора, а сьогодні вже висить на твоєму Максі, як плющ на паркані? Яно, якщо ти зараз проковтнеш це, вона виселить тебе не тільки з кімнати, а й з твого власного життя.

— А що я можу зробити? — тихо зітхнула Яна, опустивши голову. — Вона діє так, ніби просто дружня й безневинна. Якщо я почну влаштовувати сцени, Макс подумає, що я просто ревную на порожньому місці.

Марта хижо заплющила очі й постукала олівцем по столу.
— Сцени — це для слабких. Нам потрібна важка артилерія. Нам потрібні ваші спогади, Яно. Христина може бути супермоделлю з купою підписників, але вона не знає Макса так, як ти. Вона не знає, що він терпіти не може гіркий шоколад, боїться висоти і мріє про стару раритетну гітару.

Яна підвела голову, і в її очах уперше за день спалахнув слабкий вогник надії.
— Що ти пропонуєш?

— Нагадаємо йому, хто тут «своя людина», — посміхнулася Марта. — Сьогодні після пар Христина збиралася на якийсь шопінг із твоїм вітчизною. Це твій шанс. Влаштуй Максу сюрприз. Не романтичну вечерю, де він почуватиметься зобов'язаним, а щось із вашого дитинства. Пам'ятаєш вашу гру в пошуки скарбів?

Яна затамувала подих. Звісно, вона пам'ятала. Коли їм було по дванадцять, вони ховали один для одного записки з таємними шифрами по всьому місту. Картами слугували старі квитки в кіно, а підказками — цитати з їхніх улюблених коміксів.

— У мене в рюкзаку є коробка тих самих м'ятних цукерок, які він обожнює, — швидко заговорила Яна, загоряючись ідеєю. — І стара касета, яку ми колись знайшли на барахолці.

— Ідеально! — підбадьорила її Марта. — Пиши йому першу записку. Залиш її на його мотоциклі. Напиши вашим таємним шифром — тим, де перші літери кожного слова складають нове слово. Христина, навіть якщо побачить, нічого не зрозуміє. Вона вирішить, що це просто макулатура.

Вже за півгодини, ховаючись між машинами на університетській парковці, Яна підійшла до чорного байка Максима. Руки злегка тремтіли. Вона дістала маленький клаптик паперу, на якому акуратним почерком написала всього кілька слів:

«Маленький автобус котить схилом. Шукай у коробці автобус його минулого. Ехо небо екрану».

Для будь-кого це був набір слів. Але Макс мав одразу зчитати перші літери: «МАКС, ШУКАЙ МЕНЕ». А останні слова — «Ехо небо екрану» — натякали на занедбаний літній кінотеатр під відкритим небом, де вони колись підлітками ховалися від грози.

Яна акуратно прикріпила записку під ремінь його шолома, який висів на кермі, і швидко відійшла.

Вона не помітила, що всього за десять метрів від неї, за тонованим склом великого чорного позашляховика вітчизна, сиділа Христина. Дівчина не поїхала на шопінг. Вона ліниво крутила в руках сонцезахисні окуляри й уважно спостерігала за кожним рухом Яни через лобове скло.

Коли Яна зникла за рогом корпусу, Христина повільно відчинила дверцята машини. На її обличчі грала холодна, зацікавлена посмішка. Вона підійшла до мотоцикла Макса, двома пальцями витягла записку і розгорнула її.

— «Маленький автобус котить схилом...» — вголос прочитала вона, примруживши очі. — Яка дитяча наївність. Ну що ж, сестричко, давай подивимося, чи вміє твій Максик розгадувати загадки. Але спочатку я трішки підправлю правила цієї гри.

Христина дістала з сумочки тонку гелеву ручку.