Розділ 2. Порушені кордони

Валізи Христини вкотилися в дім із таким гуркотом, наче це був не затишний сімейний котедж, а перон вокзалу. Вона впевнено крокувала попереду, цокаючи підборами босоніжок по дерев'яній підлозі, яку Яна так любила мити босоніж.

— Ну і де моя кімната? — Христина розвернулася на підборах, закинувши пасмо ідеально укладеного волосся назад. — Сподіваюся, вікна виходять на сонячний бік? Мені потрібне гарне світло для селфі.

Мама Яни, Тетяна, суєтливо посміхнулася. Вона дуже хотіла догодити новій падчірці й зробити так, щоб їхня «нова родина» виглядала ідеально.

— Христинко, ми підготували для тебе гостьову кімнату на другому поверсі. Вона простора, там велике ліжко... — почала Тетяна, але Христина вже піднімалася сходами, навіть не слухаючи до кінця.

Яна та Максим занесли речі слідом. Коли вони зупинилися в коридорі другого поверху, Христина зазирнула у відчинені двері гостьової кімнати, скривилася, а потім перевела погляд на сусідні двері. Вони були прикрашені дрібними малюнками кульбаб і старим стікером «Вхід тільки для своїх». Кімната Яни.

Христина без стуку штовхнула двері й увійшла всередину.

— О, а от тут затишно, — заявила вона, оглядаючи світлу кімнату Яни: гірлянди над ліжком, полиці з книгами, старий програвач вінілу і велике підвіконня з подушками, де вони з Максом проводили зимові вечори. — Мені подобається цей вид із вікна. Тату, я хочу цю кімнату.

Яна всередині вся похолола. Вона зробила крок уперед, міцніше стиснувши кулаки.

— Це моя кімната, Христино. Твоя — навпроти.

Христина розвернулася, надула губи і подивилася на свого батька, дядька Андрія, який якраз піднімався з останньою сумкою.

— Тату, але гостьова така похмура! А мені потрібне натхнення для навчання. Яночка ж не образиться, якщо ми поміняємося? Вона тут кожний куток знає, їй буде байдуже.

Андрій ніяково подивився на дружину:
— Танюш, може дійсно?.. Христина просто важко переносить переїзди.

Яна з надією подивилася на маму, чекаючи захисту. Але Тетяна лише винувато опустила очі:
— Яночко, сонечко, ну справді, яка різниця? Давай поступимося Христині, їй зараз важче адаптуватися...

Слова мами обпекли гірше за окріп. Христина переможно посміхнулася, і в її очах промайнув той самий холодний, розрахунковий вогник. Вона виграла цей маленький бій за територію навіть не напружуючись.

— Клас! Дякую, — з улесливою солодкістю в голосі мовила Христина. Вона підійшла до Максима, який досі мовчки стояв біля дверей, тримаючи її важкий б’юті-кейс. — Ой, ти такий сильний. Постав, будь ласка, на стіл. Ой, ні, краще на ліжко... До речі, Максе, ти ж допоможеш мені розібрати ці гігантські коробки? Там стільки техніки, я в цих дротах геть нічого не тямлю.

Вона підійшла до нього майже впритул, змушуючи його зробити крок назад, і легенько торкнулася його плеча.

— Ну... я взагалі-то збирався з Яною... — заминався Максим, переводячи погляд на розгублену й ображену Яну.

— Та гаразд тобі, це займе всього п’ятнадцять хвилин! А потім ми всі разом вип'ємо чаю, — Христина буквально виштовхала Яну з її власної колишньої кімнати, м'яко взявши Максима за лікоть і закриваючи за собою двері. — Дякую, Яночко, ти супер-сестра!

Яна залишилася стояти в порожньому коридорі перед зачиненими дверима. З-за них уже лунав голосний сміх Христини та низький, спокійний голос Максима.

Вона повільно повернулася і пішла в гостьову кімнату. Там пахло пилом і чужими меблями. Яна сіла на край чужого ліжка, і перша гаряча сльоза покотилася по її щоці. Христина приїхала лише годину тому, але вже забрала її простір. І, здається, це був лише початок її великої гри.