Розділ 1. Чужі валізи

Червень завжди пахнув для Яни солодкою цукровою ватою, скошеною травою та старою фарбою на паркані, що розділяв їхні з Максимом подвір’я. Цей паркан давно став умовністю. Скільки себе пам’ятала, Яна перелітала через нього за лічені секунди, варто було лише Максу свиснути їхнім особливим, «секретним» способом.

— Яно, якщо ти зараз не поворушишся, ми запізнимося на захід сонця. А я тягну це покривало через усе місто не для того, щоб дивитися на ліхтарі, — донісся знизу смішливий голос.

Яна визирнула з вікна другого поверху свого невеликого будинку. Максим стояв на траві, закинувши на плече старий плед у велику клітинку — той самий, на якому вони ще дітьми ховалися від уявних піратів. Зараз Максу було дев'ятнадцять. Він витягнувся, роздався в плечах, а його колись кудлате волосся тепер лежало у стильній дорослій стрижці. Але коли він посміхався, на щоках з’являлися ті самі хлопчачі ямочки, від яких у Яни всередині щось солодко стискалося.

— Уже біжу! — крикнула вона, швидко затягуючи волосся у високий хвіст.

Через п’ять хвилин вони вже сиділи на їхньому улюбленому місці — старому закинутому пірсі біля річки на околиці міста. Сонце повільно тонуло у воді, фарбуючи небо в рожево-золоті кольори.

Максим дістав навушники, розплутав дріт і один вклав у вухо Яні. Залунала їхня улюблена мелодія. Вони сиділи так близько, що Яна відчувала тепло його плеча.

— Знаєш, — тихо сказав Максим, дивлячись на воду. — Я багато думав про те, що буде після літа. Університет, нові люди... Але я хочу, щоб ти знала. Хто б не з’явився навколо, для мене є тільки одна людина, з якою я хочу ділити цей плед.

Він повернув голову і подивився їй прямо в очі. Його погляд став дорослим, глибоким і настільки серйозним, що в Яни перехопило подих. Він повільно простягнув руку і заправив пасмо волосся їй за вухо, затримавши пальці на її щоці. Серце Яни калатало десь у горлі. Це був той самий момент. Момент, на який вона чекала всі ці роки.

— Максе... — прошепотіла вона.

— Яно, я... — він не встиг договорити. У кишені його джинсів настійливо завібрував телефон.

Максим тихо вилаявся, але слухавку взяв. Це була мама Яни.

— Так, Тетяно Петрівно... Привіт. Так, Яна зі мною. Щось сталося? Ладно, ми вже біжимо.

Він сховав телефон і збентежено подивився на Яну:
— Твоя мама каже, щоб ми терміново поверталися. Твій вітчим, дядько Андрій, приїхав раніше. І... він не сам.

Романтична магія моменту миттєво розвіялася, залишивши легкий присмак тривоги.

Коли вони підійшли до будинку Яни, біля воріт стояв великий чорний автомобіль її вітчизна. Але не це прикувало погляд дівчини. Прямо на затишному зеленому газоні, де Яна зазвичай читала книги, стояли дві величезні, яскраві рожеві валізи від відомого бренду, обклеєні стікерами з аеропортів. Поруч на паркані висіла дорога дизайнерська куртка.

Яна зупинилася як укопана. Усередині неї з’явилося дивне, липке передчуття, ніби в її особистий сховок без дозволу увірвався хтось чужий.

— О, а ось і вони! — почувся голос мами з тераси.

Двері будинку відчинилися, і на поріг вийшла дівчина. Вона була вдягнена в короткі шовкові шорти, її довге світле волосся ідеально спадало на плечі, а на обличчі грав бездоганний макіяж. Вона тримала в руках склянку з домашнім лимонадом Яни і з неприхованою цікавістю розглядала тих, хто підходив.

— Знайомтеся, діти, — усміхаючись, сказав вітчим Андрій, виходячи слідом. — Це моя донька Христина. Вона перевелася до нашого університету і відсьогодні житиме з нами.

Христина опустила сонцезахисні окуляри на ніс, окинула Яну швидким, оцінюючим поглядом, у якому промайнула легка зневага. Але коли її очі зупинилися на Максимі, який тримав Яну за руку, її погляд миттєво змінився. У ньому спалахнув хижий, азартний вогник.

Вона зробила крок уперед, проігнорувала Яну і, чарівно посміхнувшись, протягнула руку Максиму:
— Привіт. Мені вже казали, що в цьому місті нудно. Але, здається, мені брехали.

Яна відчула, як пальці Максима на секунду здригнулися в її долоні. Чужа гра офіційно розпочалася.