Глава 10

— Не варто цей день псувати безглуздими суперечками, — втручаюся у перепалку чоловіків і сподіваюся припинити їхнє словесне протистояння. — Ми з’ясували, що каблучки немає і ніхто не може розлучитися, тож ця розмова, як і розмова про істинність, позбавлена сенсу. Краще я вам розповім про наше місто, Ваше Високосте. Ви тут вперше?

— Так, вперше, — драконисько киває і я розказую про місто.

Подумки тішуся, що мій відволікаючий маневр спрацював і чоловіки більше не гризуться між собою. Екіпаж нарешті зупиняється на краю ярмаркової площі, звідки долинає гомін, сміх і запашний аромат смажених ковбасок. Знадвору слуга відиняє дверцята карети. Райгар піднімається зі свого місця й першим залишає салон. Обернувшись, принц зупиняється біля підніжки й простягає мені руку у шкіряній рукавичці. 

— Герцогине, — він злегка всміхається і не залишає мені вибору. 

Я не можу проігнорувати цей жест. Кладу свої пальці в його гарячу долоню. Навіть через одяг відчуваю гарячий імпульс драконячої магії, котрий миттєво прошиває зап'ястя, змушуючи моє серце знову зробити зрадницький стрибок. Спираючись на його міцну руку, я ступаю на бруківку.

— Ви зловживаєте своїм становищем, Ваша Високосте, — тихо шепочу, щоб це почув тільки він. Мої ноги торкаються землі, але не я поспішаю одразу висмикувати долоню. Райгар нахиляється до мене і неохоче відпускає мої пальці, продовжуючи стояти надто близько до мене:

— Я лише дотримуюся пристойності. Хтось же повинен показувати цьому місту, як потрібно поводитися з господинею замку.

Гаррет виходить з карети, гарячково поправляючи свій камзол. Його обличчя палає від гніву, і здається ревнивий погляд чоловіка здатний спопелити. Він вказує на центральну ярмаркову алею. 

— Нам сюди.

Гаррет висуває лікоть. Згідно правил етикету, чіпляюся за його камзол. Моя рука лежить на його лікті зайвим вантажем, проте для всіх ми вперто  вдаємо зразкове подружжя. Принц стає праворуч від мене. Він рухається так близько, що краї його темно-синього камзолу торкаються мене. Охоронці йдуть по обидва боки від нас, і змушують людей відступити. Ми прямуємо рядами з товарами, а мій погляд губиться у кольорових тканинах, глиняних скульптурах та дерев’яних виробах. Я зупиняюся біля торговця та оглядаю дерев’яні коники. Гадаю, Евану таке сподобається. Не встигаю загаворити, як до мене звертається торговець з сусіднього намету з магічними амулетами:

— Ласкаво прошу, обирайте, що вам подобається. 

Торговець широко окрулює очі, а його погляд гарячково перестрибує з мене на Райгара та назад. На обличчі старого з'являється справжній шок, і складається враження, що він побачив привида.

— Свята матір! — він притискає долоні до грудей. — Ваша магія переплітається. Вогняна нитка цього чоловіка вростає у вашу ауру, герцогине. Це ж істинний зв'язок. 

Я непорушно завмираю. Незнайомець, мабуть, володіє рідкісним даром бачення аури. Невже вигадки принца про істинність правдиві? Невже він і справді суджений мені долею? Розгублено дивлюся на принца як на свого можливого чоловіка і внизу живота розтікається тепло.

— Що ти мелеш? — Гаррет шарпає мене за лікоть, намагаючись закрити від торговця. — Вона моя дружина. Підбирай слова, коли звертаєшся до вельмож і думай, що говориш, шарлатане. Цього разу ти не вгадав.

— Пробачте, — торговець розгублено робить крок назад, але його погляд зосереджений на нас з Райгаром. — Проте магію не ошукаєш. У них одне полум’я на двох.

Принц задоволено й хижо посміхається. В його очах палає золото, а Гаррет штурхає мене вбік:

— Ходімо звідси. Не варто слухати всяких аферистів, — чоловік аж до болю стискає мій лікоть і тягне за собою. — Потрібні нам люди, котрі можуть щось знати про зниклих драконів, біля таверни.

Ми рухаємося далі. Гаррет і справді зупиняється біля таверни. Вони розпитують чоловіків, а я відпускаю лікоть Гаррета. чоловік серйозно та зібрано розмовляє з міщанами біля входу до таверни, розпитаючи про останній маршрут патрульних. Він поводиться впевнено, як справжній господар цих земель. Говорить владно, спокійно й розважливо, змушуючи слухати його з повагою. 

Поки він зайнятий розмовою, підходжу до намету з дерев’яними іграшками. Хочу купити щось Евану, бо він засмутився, що його не взяли на ярмарок. Беру до рук та розглядаю мініатюрного дерев’яного дракона з рухомими крилами. Ця іграшка нагадує мені про Райгара і мої вуста мимоволі витягуються у легкій усмішці.

Раптом над головою лунає загрозливий хрускіт. Масивна, прогнила від старості дубова балка навісу не витримує ваги навішаних на гаки дерев’яних коліс й з глухим гуркотом зривається донизу. Я бачу як колода падає на мене, випускаю дракона з рук і завмираю від страху. На своїй талії відуваю чужу руку. Хтось штовхає мене вбік. Райгар притискає мене за талію до своїх широких грудей, повністю закриваючи від небезпеки. Права рука принца стрімко злітає вгору і він на льоту та з легкістю затримує важку, прогнившу колоду над нашими головами. Принц відкидає балку на землю, але не поспішає відпускати мене від себе. Я стою наче вкопана та важко дихаю. Серце гуркоче під грудьми, а страх досі вирує у венах.  Райгар повертає голову до мене і у золотистих очах впізнаю переляк.

— Ти як? 

— Злякалася, — важко ковтаючи, намагаюся знайти опору, але мої долоні впираються в кам’яні плечі чоловіка.