Глава 4

Райгар

Я дивлюся на безсоромну жінку, від якої тхне дешевими парфумами. На ній чітко відчувається запах Гаррета, а отже, це його коханка. Дурень! Не розумію, як можна проміняти аристократичну вродливу жінку на цю дешевку. Айріс герцогиня, господиня цього замку, і змушена ділити свій дім і свій стіл із цією зухвалою дівкою, яку її так званий чоловік навіть не спромігся сховати у далеких коридорах. Ледь стримуюся, щоб не перетворити тут усе на попелище. Дівка підходить до мене та нахабно простягає руку для поцілунку:
— Я Клорентіна, Ваша Високосте!
Кривлюся і не приховую своєї гидливості. Не збираюся цілувати її пальці, вона цього не гідна. Ніяк не реагую на неї й звертаюся до Гаррета:
— Не думав, що ваш дім прихисток для легковажних дівиць.
Клорентіна опускає руку, а її обличчя червоніє від злості. Еверт невміло виправдовується:
— О, ви не так зрозуміли. Клорентіна донька мого давнього знайомого. Поки що я нею опікуюся.
— І, безсумнівно, шукаєте, як вигідно і швидко видати її заміж, — натякаю, що вона тут засиділася в гостях.
Кидаю погляд на Айріс і завмираю. Вона стоїть біля дверей та не наважується пройти до власної зали. Цей слимак змушує її терпіти приниження, притягнув коханку у цей дім, таким чином влаштувавши їй справжнє пекло. Я зневажливо змахую рукою:
— Нехай ваша підопічна вийде. Я не снідатиму з нею. Я віддаю перевагу пристойним жінкам. Герцогине, — звертаюся до Айріс та вказую долонею на стіл, — із задоволенням поснідаю з вами.
Гаррет блідне, гарячково кидає погляди то на мене, то на свою червону від гніву й сорому коханку. На її обличчі розгубленість, а в блакитних очах — фальшиві сльози. Еверт не може ігнорувати мій наказ і киває:
— Клорентіно, йди до своїх покоїв. Сніданок тобі принесуть туди.
Дівка з силою стискає кулаки, розлючено смикає спідницю і, тупаючи підборами, вилітає із зали, ледь не зачепивши плечем Айріс. Моя істинна пара навіть не рухається. Вона стоїть на порозі, міцно тримає за руку свого сина. Проте я бачу, як ледь помітно тремтять її пальці і як вона ховає біль за крижаною маскою. За кожну її сльозу хочеться здерти шкуру з Гаррета.
— Айріс, — мій голос мимовільно стає м'якшим, втрачаючи ту металеву лють, з якою я щойно розмовляв із цим сміттям. — Проходь разом із сином.
Вона повільно йде вперед. Еван насторожено розглядає мене, проте йому нічого боятися. Він частина моєї жінки, а отже, під моїм захистом.
— Дякую, Ваша Високосте, — Айріс сідає на своє законне місце. 
Гаррет займає місце на чолі столу, а я — праворуч від нього, навпроти своєї Айріс. Еверт намагається вдавати, що нічого не сталося, і квапливо тягнеться до глека з вином, але його пальці злегка тремтять. Він наказує слугам:
— Подавайте сніданок!
Слуги метушаться, а я милуюся вродою Айріс. Русяве волосся зібране у високу зачіску, шоколадні очі заворожують, а спокусливі вуста хочеться зацілувати. Мій погляд опускається нижче, окреслює ключиці та зупиняється на скромній лінії декольте. О, яка вона вродлива! Я надто довго шукав свою істинну пару, а тепер не знаю, що робити, щоб бути з нею. Моє драконяче єство тягнеться до неї та бажає її. Всередині мене вирує пристрасть, яку я ледь стримую. Поклик істинної пари виявляється сильнішим, ніж я гадав. Моя рука вкривається фіолетовою лускою, і хлопець зойкає. Ховаю руку під стіл та намагаюся приборкати свого дракона. Заплющую очі, щоб не бачити Айріс, проте її стурбований голос проривається крізь темряву:
— Ваша Високосте! З вами все добре?
— Усе гаразд, я здоровий,— роблю глибокий вдих і змушую луску повернутися під шкіру. Беру до рук столові прибори та демонструю шкіру без луски. — Просто моя магія іноді занадто гостро реагує на красиві речі.
Щоки Айріс миттєво спалахують рум'янцем, і вона квапливо опускає погляд у свою тарілку. Явно зрозуміла, що зараз мова про неї. Слуги розносять гарячі страви, а Гаррет напружено чекає, коли я озвучу справжню причину, чому генерал армії драконів особисто прибув у його глушину. Переводжу важкий погляд на господаря дому.
— Гадаю, герцогу Еверте, ви розумієте, що мій візит — це не дружній візит ввічливості. На ваших прикордонних землях коїться щось незрозуміле. За останній місяць біля скель вашого герцогства безслідно зникло троє моїх патрульних драконів.
Айріс здригається й підводить на мене здивований погляд. Гаррет блідне ще більше, гарячково перебираючи пальцями.
— Зникли? Але як це можливо? Це ж патрульні дракони, а на наших землях немає такої зброї чи магії.
— Нам про це відомо, тому підозра падає на сусіднє королівство, — навмисно не озвучую всі причини свого візиту. — Я особисто проведу рейд. Гадаю, це займе не більше кількох тижнів.
— Кілька тижнів? — Гаррет ледь не давиться вином, а його очі стають розміром зі срібні монети.
— Саме так. Я особисто обстежу кожну ущелину, кожен підвал і кожну вежу, — я повільно повертаю голову до Айріс. — Сподіваюся, господиня замку не проти таких тривалих гостин?

Айріс повільно підводить погляд. Її шоколадні очі зустрічаються з моїми, і на секунду між нами спалахує невидимий вогняний міст, від якого у венах плавиться золото. Її спокусливі губи ледь смикаються.

— Для нас велика честь приймати вас.