РОЗДІЛ 10

Покарання
Вони не зачинили мене в кімнаті. Не кричали. Не торкнулися навіть пальцем. Саме це було найстрашніше.

Господиня провела мене до їдальні, де стіл уже був накритий, ніби нічого не сталося. Ті самі тарілки. Ті самі серветки, складені з надмірною акуратністю. Господар сидів на своєму місці й читав газету. Він навіть не підвів очей, коли я зайшла.

— Сідай, — сказала вона.

Я сіла. Коліна тремтіли, але я змусила себе тримати спину рівно. У цьому домі слабкість була валютою. І я не знала, скільки ще зможу собі дозволити.

Вони їли мовчки. Я теж. Їжа мала смак картону. Кожен рух здавався неправильним, кожен подих — занадто гучним. Я чекала. Удару. Крику. Хоч чогось.

Натомість господар відклав газету.

— Ви порушили правило, — сказав він спокійно. — А правила тут існують не для контролю. Вони для захисту.

— Захисту кого? — вирвалося в мене.

Він подивився прямо в очі. Його погляд був порожній.

— Дому.

Після вечері мене не відпустили в кімнату. Мене провели коридорами, якими я раніше не ходила. Тут не було вікон. Лише стіни, що поглинали звук. Ми зупинилися перед дверима без ручки.

— Це ненадовго, — сказала господиня. — Просто щоб ти зрозуміла.

Двері відчинилися всередину.

Кімната була білою. Стіни, підлога, стеля — все зливалося в одне сліпуче ніщо. Не було меблів. Не було годинника. Навіть тіні тут здавалися неприродними.

— Скільки?.. — я не встигла договорити.

— Стільки, скільки потрібно, — відповіла вона й зачинила двері.

Спочатку я рахувала кроки. Потім — подихи. Потім думки. Але час у цій кімнаті не рухався. Він розчинявся.

Світло не вимикалося. Воно било просто в очі, стираючи межі між сном і реальністю. Я намагалася заснути — не могла. Намагалася не думати — марно.

Згодом я почала чути звуки. Не ззовні — зсередини. Шепіт. Уривки фраз. Моє ім’я.

«Ти не перша».

«Ти залишишся».

Я закрила вуха руками, але це не допомогло. Тоді я зрозуміла: це не голоси. Це пам’ять дому. Те, що залишили ті, хто був тут до мене.

Коли двері нарешті відчинилися, я не знала, скільки часу минуло. Мене хитало. Світ здавався пласким.

— Тепер ти розумієш, — сказав господар.

Я кивнула.

Я справді зрозуміла.

Вони не збиралися мене ламати.

Вони хотіли, щоб я сама зламалася — і подякувала за це.